Ксенія Зборовська. Міфічний герой, месіанська постать та primus princeps: релігійне підґрунтя «самодержця»

Сутнісну відмінність російської державницької доктрини від західної, особливо у розумінні монархічної влади, дослідники (С. Вайт, А. Браун, З.Бжезинськи, Т.Ремінгтон) відмічають вже давно. Так, американський вчений З. Бжезинськи влучно формулює цю відмінність в загальних рисах наступним чином: «Центральною і суттєвою рисою російської політики був її переважно автократичний  характер. На відміну від західноєвропейських сусідів, Росія не пройшла через тривалу феодальну фазу. Після звільнення від татарського ярма відразу відбулось становлення все більш самовпевненого та домінуючого самодержавства. Власність та люди належали державі, персоніфікованій в особі Самодержця (функції якого відповідали цій відвертій та гордій назві). Стверджувався обов'язок майже цілковитого підпорядкування будь-якої людини персоніфікованому символу держави. Контроль над суспільством, включаючи контроль держави над церквою, зокрема, за допомогою механізму перепису населення, створеного за сторіччя до аналогічних методів управління в Європі, нагадував східні деспотії і, по суті, прямо слідував з цього історичного досвіду. Результатом було встановлення верховенства держави над суспільством, політики над громадськими справами, функціонера над громадянином (або підданим) в мірі, незрівнянній з тим, що було в Європі; а відмінності в мірі дійсно переходять у видові відмінності» [1; С. 69-70]. Як точно підмічає західний автор, для Росії була (а на думку авторки, – і досі є) характерною концепція самодержця, де велику роль грала сама особистість царя та його харизматичність, а не налагоджена державна система з дієвими бюрократичними механізмами. Далеко не всі правлячі особи російської монархії були носіями абсолютистської волі, але такі періоди правління вважаються «смутними», а самі правителі такими, які не відповідають своєму статусу власною персоною, тобто є лише наступниками, тимчасовими носіями, за якими має прийти справжній самодержавець. Якщо щодо візантійських імператорів з «німбами» застосовувався концепт gemina persona[1] – подвійної персони правителя, і це пізніше перейняли західноєвропейські країни, то щодо російських царів цей концепт не приймався. Не могло бути «священного» самодержця і звичайної людини в одній особі, це мало бути цілковите втілення божественної влади, максимально концентрована особиста воля, яка могла б стати основою всезагального закону для спільноти. У самодержці поєднувались міфічний герой, месіанська постать та primus princeps[2], трансценднентність якого розумілась абсолютно інакше ніж в канонічному варіанті.

Справа в тому, що в російській доктрині primus princeps – це не вічно існуюча форма буття, яка має своє тимчасове втілення, настільки святе, наскільки воно саме втілення, навпаки: primus princeps – це конкретна персона, яка має увійти у вічність, і саме це стояння між буттям і небуттям і освячує владу самодержця. Здавалось би, тут немає нічого суперечливого православним переконанням – хто ж з вірян не хоче долучитись до вічності? Але проблема як раз в тому, що це формат суто особистісних стосунків окремої людини і Бога. В концепті, який трансформувало московське князівство, відпочатково це розрізнялось: у імператора як людини можуть бути особисті стосунки з Богом і він навіть може стати святим особисто (як Костянтин), але він в той же час є носієм божественної влади, яка вже свята, і для якої він є лише матеріальним втіленням. У «російській ідеї» ці дві персони самодержця зливаються: якщо він не є харизматичною особистістю – його влада мало чого варта, натомість сильна особистісь сприймається як герой, який веде народ і себе у вічність і святість вже тут і зараз – через земне панування і розширення географічних меж країни. Таким чином в певному сенсі відбувалось відродження міфічного, сакрального статусу верховної влади, це був крок назад, умовно кажучи, у дохристиянські часи. Б. А. Успенський вважає, що в цей час історія поступається перед відродженою древньою космологією [2; С. 103]. Самодержець навіть у залученні авторитетного досвіду покладався на дохристиянську міфологію – римську імператорську владу, яка уособлювала полководця і воїтеля, та єрусалимького царя, який виступав як представник священства. На Заході такі зазіхання серед царів були неодноразово, але канонічним переважно вважалось все ж таки розділення світської і церковної влади, автономність церкви та її очільників. У московському ж князівстві такий образ був ідеалом, до якого прагли, і якому намагались відповідати. Уособлення таких різновекторних сфер в одній персоні передбачало владу, яка б створила принципово відмінний тип державності, який би втілював простір міфічної реальності як «надреальності». Такий концепт передбачає повсякчасну боротьбу – не на життя, а на смерть, після якої буде відродження в славі.

У контексті такої концепції мають стати більш зрозумілі звороти російських ідеологів 19, 20 та 21 сторічь щодо того, що російська державність між буттям і небуттям, а духовність – може перетворювати буття і час, і при цьому досить сильно залежить від російської географії. Це все починає виглядати більш цілісно і логічно в межах доктрини «русский мир», якщо прояснити основні моменти цього концепту.

Як авторка вже зазначала у своїх попередніх публікаціях з цієї проблематики, самодержець репрезентує протистояння сакрального та профанного, поєднуючи у собі протилежності: хоча влада дарована самодержцю Богом, але в той же час він ніби конкурує з Ним, «будучи символічно ставлеником Бога, монарх одночасно (знаково) виступає проти Божої волі. Будучи реальною людиною, він зазіхає на цю волю своїми діями» [3; С. 42]. Тобто російський самодержець прагне не пасивного ототожнення з Христом у смиренні як смертний носій божественної влади, а ототожнення дійсного і безпосереднього – саме в аспекті сили і повноти влади. Таке ототожнення можливе лише у вимірі міфічному, через досвід лінійного переходу зі світу сакрального до світу профанного, що не є властивим для християнського світогляду. «Це міфічна сакралізація, яка «передбачає не просто уподібнення монарха Богу, а засвоєння монархом особливої харизми, особливих благодатних дарів, в силу яких він починає сприйматися як надприродна істота» [4; С. 208]. Але таке можна здійснити лише в тому суспільстві, яке орієнтоване не стільки на об’єктивну логіку розвитку, скільки на сліпе слідування традиціям та державницькому міфу. Якщо узагальнити цей міф «російської ідеї» отримаємо подібний образ. В Росії до влади приходить герой-месія, харизматичний лідер, який як самодержець отримує всю повноту світської і церковної влади (хоча гарантом влади є народ, тим не менш влада самодержця є всезагальною необхідністю, сакральним актом, виступати проти якого народ не може – бо це буде розцінюватись як гріх непокори самому Богові).  У процесі боротьби із зовнішнім ворогом, що має втілювати антихриста, цей самодержець об’єднає країну (як завжди впродовж історії роз’єднану), розширить її кордони за рахунок земель союзників, доведе панівну роль Росії на міжнародній політичній арені. Після перемоги самодержець очолить все людство (символічно, авторитетом, реально – це залежало від часу та сміливості авторів цього міфу, адже у нього є різні інтерпретації в російській літературі), започаткувавши тисячолітнє царство: росіяни нарешті житимуть краще за всіх в світі, а по закінченню тисячолітнього правління отримають вічне життя і привілейоване положення у Царстві небесному. Лише той самодержець вповні реалізує сутність свого титулу, який втілить цей міф у життя і натягне місток до світу сакрального для всього народу загалом; всі інші – оцінюються як царі, які менше чи більше наблизились до цього ідеалу. З огляду на це стає зрозумілішою апокаліптичність та схильність до есхатології у російській літературі, інакше розуміння месіанства, аніж у християнстві, культ особистості та неспроможність вибудувати державну систему, яка б функціонувала довше, аніж може правити людина.

 

Список використаної літератури

1. Brzezinski Z. 1976. Soviet Politics: From the Future to the Past. – P.Cocks, R.V.Daniels and N.Whittier Heer (eds.). The Dynamics of Soviet Politics. Cambridge, Mass.: Harvard University Press.

2. Успенский Б.А. Восприятие истории в Древней Руси и доктрина «Москва – третий Рим». В: Успенский Б.А. Избранные труды: В 3 т. Т. 1. Москва, 1996.

3. Савельева М.Ю. Монархия как форма самоопределения личности. Российский опыт становления феномена сакральное. К.: Парапан, 2007. 412 с.

4. Успенский Б. А. Царь и Бог (семантические аспекты сакрализации моарха России). В; Успенский Б. А. Избранные труды: В 3 т. Т. 1. Москва, 1996.

 

---

[1] Gemina persona  – середньовічний концепт подвійної персони правителя, король виступає як персона, що має дві природи, одна з яких смертна, інша ж знаходиться поза часом і безгрішна в силу своєї божественної природи.

[2] Рrimus princeps – та природа gemina persona, яка знаходиться поза часом і безгрішна в силу своєї божественної природи.

Міфічний герой, месіанська постать та primus princeps: релігійне підґрунтя «самодержця»

 

 

Ксенія Зборовська, кандидатка філософських наук, відповідальна секретарка журналу «Філософська думка», наукова співробітниця Президії НАН України