Сергій Горбік, протоієрей. Джерела «русского мира» на релігійної мапі України

 

І. Вступ

Тезис про те, що Російська Православна Церква, її очільник Кирила Гундяєв, є основним духовним джерелом «Русского мира» та через них здійснюється його інтервенція, не потребує доказів. Однак, у процесі боротьби з головним ідеологом, більшість релігієзнавців, аналітиків та журналістів не зауважують – далеко не всі групи (угрупування) всередині РПЦ, які виступають проти Московського патріарха Кирила, а також загалом проти цієї юрисдикції з нищівною критикою, навіть коли вони самі є об’єктом репресій в Росії, є потенційними союзниками України, Українського Православ'я, у боротьбі з ідеологічним агресором. Більш того, вони часом є більш небезпечними, адже «проти» – це далеко не завжди «за», а формула «ворог мого ворога, мій друг», має  багато різних варіантів. Мова йде, про деякі опозиційні рухи в самому Московському Патріархаті, а також різні маргінальні православні групи, які можна об’єднати під загальній назвою «Істино Православні Церкві» (далі – ІПЦ).

Другою досить не вивченою особливістю, є діяльність конфесій та релігійних груп,  з якими  ми традиційно не пов’язуємо поняття  «русского мира», але які фактично допомагають його проникненню в Україну, або готують ґрунт для цього. Тут ми спробуємо критично розглянути діяльність Католицької Церкви та загальну діяльність різноманітних протестантських деномінацій.

ІІ. Протестні групи в РПЦ та діяльність ІПЦ у світлі проникнення ідей «русского мира» в Україну

2.1. Протестні групи в РПЦ: виникнення та ідеологія

Не дивлячись на декларовану речниками РПЦ, у тому числі і в Україні, тезис про «єдність Московського патріархату», у  якій перманентно виникають різні течії та групи, які, серед іншого, активно критикують патр. Кирила Гундяєва, президента Путіна та їх діяльність. Останнім часом боротьба з такими «внутрішніми дисидентами» ведеться в РПЦ дуже активно, з застосуванням силового та суддівського апарату РФ. Сьогодні найбільш відомим фактом та прикладом є переслідування схиігумена Сергія Романова та його послідовників, які зробилися чи не головною темою провідних російських релігійних ЗМІ, особливо опозиційних РПЦ, вже з кінця літа 2020 р. [1].

Переслідування схиігумена РПЦ Сергія Романова не залишилося по-за увагою і деяких українських ЗМІ, які об’єктивно виступають на боці ПЦУ [2]. І хоча більшість цих публікацій є інформаційні, їх загальний характер можна оцінити як позитивно-нейтральний щодо особи опального священика та його прибічників. Тут, на нашу думку, спрацьовує принцип «ворог мого ворога, мій друг». Це особливо добре спостегірається згідно коментарів у соціальних сітках, де священики та вірні ПЦУ встають на бік Сергія Романова, але при цьому ніхто не робить собі проблеми подивитися на те, що, власне, проповідує цей російський священик. А проповідує він фактично ще більш агресивний варіант теорії «русского мира».

Що ж реально відбувається?

Позитивний образ православного дисидента РПЦ викликає зацікавлення його ідеями серед певної консервативної групи священиків та вірних ПЦУ. Ми вже сьогодні можемо висунити гіпотезу, що підвищення кількості противників вакцинації від COVID-19, критиків екуменічних ініціатив Вселенського Патріарха, прибічників різних конспірологічних теорій, напряму пов’язано саме з піаром схиігумена Сергія Романова в Україні. Фактично, ми спостерігаємо реальну побудову основи сприйняття ідеї «русского мира», коли його починають інші вважати єдиною обороною «чистого православ’я»

Приклад з проникненням російсько-імперських ідей схиігумена Сергія Романова в Україну, які ми навели вище, не є винятком. Те саме можна сказати про проникнення «руссмировских» концепцій інших дисидентів РПЦ, яким, несвідома або свідома, робиться піар-компанія в Україні.

Загалом, коли дивитися глобально, ми не можемо відкинути гіпотезу про те, що піар «дисидентів» РПЦ в Україні є спецоперацією російських спецслужб, які, через спочування українців особам, що переслідуються РПЦ, спробують вкоренити ідеї «русского мира».

На нашу думку, основною помилкою українських ЗМІ, у тому числі й пов’язаних з ПЦУ, є те, що вони, захоплюючись тільки фактом протесту, не вдаються у його аналітичний аналіз та тим самим створюють можливість для поширення ідей «русского мира».

2.2. «Альтернативне православ’я» - Істинно Православні Церкви

Практично всі російські маргінальні релігійні групи, яких в науковій практиці загально називають «Істино Православні Церкви», давно мають свої «єпархії» в Україні. Але до сьогодні, вони практично не були присутні в медійному просторі Українського Православ’я. Однак, у останні роки, особливо після створення ПЦУ, їх присутність сталася більш помітною. Їх статті, навіть у перекладі українською мовою, усе частіше почали з’являтися на релігійних сайтах, особливо – парафіяльних.

Чому так відбувається?

На нашу думку, це, найперше пов’язано з загостренням протистояння з Московським Патріархатом, зокрема і з РПЦвУ, у процесі якого значно підвищився запит на критичні матеріали. Саме таких матеріалів дуже багато на ресурсах ІПЦ, які давно займаються нищівною критикою «червоної церкви, створеної комуністами». Однак, що не враховують певні редактори, критика РПЦ, яка представлена на порталах та літературі ІПЦ, ґрунтується на основі російського імперського мислення, тобто з’являється трохи зміненою версією ідеології того ж «русского мира». Тут, таким чином особливу небезпеку викликає той факт, що в історію Українського Православ’я інкорпоруються певні релігійні діячи Російської імперії першої третини ХХ ст., які, хоча і зробилися жертвами радянської влади, були ідеологічно ворожі всьому українському. За вкоріненням шанування цих осіб у ПЦУ, часом навіть як святих, приходить поширення й їх ідеологічних напрацювань – фактично українцям подається той самий «русский мир», але в «української обгортці».

Також треба відзначити, що цей шлях проникнення російської імперської ідеологію в Україну, як і можливість зростання своєї чисельності тут, дуже добра розуміють керманичі різних ІПЦ. За нашим спостереженням, за останні роки кількість їх сайтів, де присутня й україномовна версія, зросла майже у двічі. Особливу прихильність до ідеології ІПЦ сьогодні можна назирати серед прибічників т.зв. «патріарха Філарета», та загалом «Київського Патріархату».

ІІІ. Нетрадиційні шляхи поширення «русского мира»

Коли ми вивчаємо шляхи поширення «русского мира» у релігійній площині, тоді, як вже відзначалося вище, переважно пов’язуємо це з Московським Патріархатом. Але чомусь по-за увагою залишаються християнські конфесії, які традиційно вважаються «світовими» та (або) «космополітичними». Це, найперше, Католицька Церква, а також різноманітні неопротестантські деномінації. Однак, на нашу думку, такий підхід є дуже поверхневим та не відповідає реальній дійсності. Тому, спробуємо трохи проаналізувати деякі та дуже важливі факти.

3.1. Католицька Церква та «русский мир»

Розглядаючи причетність Католицької Церкви до поширення або сприянню поширення «русского мира», ми будемо говорити тільки та виключно про політику Ватикану, адже серед архієреїв, священиків та мирян цієї конфесії є дуже багато людей, які плекають демократичні цінності, права людини та народів, активно виступають проти російського імперського шовінізму.

Історія Католицької Церкви у ХХ ст. знає багато прикладів, коли інтереси окремих держав та народів приносилися в жертву «вищим інтересам Ватикану». Ми не будемо тут розглядати всі ці випадки, адже про це є багато наукових статей та монографій, а перейдемо безпосередньо до сучасної історії України.

Переважна більшість українців, зокрема і науковці, сприймають Ватикан через призму понтифікату Іоана-Павла ІІ. Дійсно, не дивлячись на певні особливості тогочасної політики щодо Східної Європи та певні синкретичні тенденції, цей папа дуже добре розумів небезпечність, як комунізму, так і російського імперського шовінізму. Однак, з приходом папи Франциска, політична орієнтація Ватикану зазнала певних змін – пріоритетом поступово робляться партнерські стосунки з Росією, зокрема і з Московським Патріархатом. Практично Ватикан зайняв позицію сприяння допомоги  «русскому миру». Останнє явно проявилося вже на початку 2014 р., коли Росія почала військові дії проти України.

Так, Ватикан був та залишається серед небагатьох країн та єдиною в Європі, яка не осудила російську анексію Криму. Більш того, Католицька Церква була майже першою, коли не рахувати Московський Патріархат, яка пішла на співпрацю з окупаційною адміністрацією Росії. Вже навесні 2014 р., починає діяти «Пастирський округ Римської-католицької Церкви в Республіці Крим і в Севастополі», який було «утворено відповідно до угоди між Москвою і Ватиканом і зареєстрований відповідно до законодавства РФ», а його очільник, єпископ Яцек Пиль, так оцінив співпрацю з російськими окупаційними чиновниками та РПЦ: «Теплі стосунки між християнськими громадами Католицької і Православної Церкви в Криму та Севастополі, сприяння і розуміння представниками влади значущості духовної єдності є прикладом служіння, віри і любові, про що я неодмінно розповім Папі Франциску на майбутній зустрічі» [3].

Можна приводити ще багато прикладів, коли звичайна моральність в осудженні агресора та його ідеології «русского мира», приносилася в жертву «вищим інтересам Католицької Церкви». Але, на нашу думку, формальне визнання цієї концепції відбулося на т.зв. «Гаванській зустрічі» папи Франциска та Московського патріарха Кирила». При цьому, реальні дивіденди від цієї декларації отримав саме «русский мир».

Так, Ватикан продовжує уникати осудження російської агресії в Україні та Сирії; визнає Україну (як і деякі інші країни) канонічною територією Московського Патріархату, чим фактично сприяє поширенню ідеології «русского мира» [4]. У цьому світлі дуже ілюстративним є безперешкодне функціонування римо-католицьких храмів на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, які у відрізненні від храмів ПЦУ та неопротестантів, не зазнають жодних утисків збоку московських найманців. Більш того, офіційний представник Ватикану, нунцій Клаудіо Ґуджеротті, без перешкод навідує окупований Донецьк та Луганськ, проводить там богослужіння та зустрічається з керманичами бойовиків [5]. Останні факти для нас мусять бути дуже красномовними, адже, у т.зв. ЛНР та ДНР, ідеологія «русского мира» є «державною». Будь яка конфесія, яка не проповідує або не підтримує цієї ідеології, просто не може там існувати. Також і будь яка гуманітарна допомога, яка передається в ці «республіки», розподіляється під жорстким контролем бойовиків.

Отже, необхідно визнати, що дипломатичний корпус Ватикану в Україні допомагає Москві в політичній легалізації своїх маріонеток, католицьких священиків, що пропагують  «русский мир» (або сприяють його поширенню), а наданням гуманітарної допомоги Католицька Церква ще і підтримує окупантів.

Ми тут опускаємо реакцію формальних та неформальних речників УГКЦ, їх аналітиків та науковців, які дуже активно критикують Московський Патріархат, та навіть ПЦУ, але всіма силами спробують оправдати Ватикан, зокрема заяви папи Франциска.

На нашу думку, сьогодні діяльність УГКЦ, яка які спробує якось нейтралізувати негативну діяльність Ватикану в Україні, виглядає досить дивною. Позиціонуючи себе як «Українська Церква», вони практично погоджуються з тим, що їх статус в Україні аналогічний статусу РПЦвУ, тобто вони є не суб’єктом, а об’єктом ватиканської політики. Тут важко не погодиться з думкою католицького оглядача Сандро Маджістері, «який вважає, що українським греко-католикам в цьому контексті (східної політики Ватикану – авт.) відведена маргінальна роль. У намаганні зблизитися з Москвою і в релігійному, і в політичному плані папа Франциск жертвує церквою (УГКЦ)» [6]. У цьому ключи, посівна позиція українських греко-католиків, щодо проросійської діяльності папи Франциска, де-факто є сприянням легалізації концепції «русского мира», яку декларує Московський Патріархат.

Враховуючи все вище сказане, а також той факт, що Ватикан є найпершим авторитетом для своїх вірних, можемо висунити гіпотезу, що його політика випрацьовує толерантність до ідей «русского мира» у середовищі українських католиків усіх обрядів.

3.2. Неопротестантські деномінації та «русский мир»

Коли мова заходить про «русский мир», практично ніхто не згадує неопротестантські деномінації, адже, на думку більшості науковців, вони космополітичні по своєї природі та традиційно стоять осторонь від політичних процесів. Але, на нашу думку, тут є певні нюанси, які роблять неопротестантів латентними носіями цієї ідеології, які, як мінімум, готують підмурок (основу),  для її сприйняття своїми вірними та суспільством. Тому, вважаєм потрібним більш прискіпливо подивитися на проблему.

Аналізуючи певні спільні риси основних неопротестанських деномінацій, можна вилучить кілька основних, які найбільше дотичні теми нашого дослідження:

1) Інтенсивний характер місіонерства. Усі деномінації скеровані найперше на залучення нових членів та збільшення кількості громад. Зовнішня діяльність переважає над внутрішньою.

2) Єдність зі своїми єдиновірцями є головним фактором. Державні, політичні, національні фактори практично не впливають на ставлення до «братів по вірі».

3) Максимальна лояльність до державної влади. Навіть коли ця влада є антилюдяною та аморальною. У випадках, коли державна влада починає переслідувати якусь групу неопротестантів, вони спробують це припинити саме через декларування лояльності.

Але як це стосується Росії та її духовно-політичної концепції «русский мир»?

Основне питання в тому, що практично всі неопротестантські деномінації, особливо ті, що мають єдиний центр на Заході (адвентисти, мормони), розглядають Росію як один з пріоритетних регіонів для місіонерства. При цьому, закордонні центри традиційно «записують» у Росію всю територію колишнього СРСР. І ось тут неопротестантські деномінації знаходять кілька важливих крапок збігів з інтересами носіїв ідеології «русского мира».

По-перше, оскільки Росія є однієї з пріоритетних територій для місіонерства, неопротестанті зацікавлені в максимально сприятливих умовах своєї діяльності. Це можна досягнути тільки одним способом – максимальною лояльністю до правлячого режиму, а таку лояльність можна отримати тільки прийняттям російської державної ідеології «русского мира». Агресія Росії проти України зробилася саме цім лакмусом, які виявив причетність (або, як мінімум, толерування) неопротестантів до згаданої концепції. Бо, ані їх закордонні центри, ані російські організовані спільноти, аніяк не осудили акт агресії. А деякі неопротестантські деномінації навіть проводили семінари та тренінги в окупованому Криму за участю громадян України [7].

Ще більшу цікавіть викликають протилежні свідчення деяких українських баптистів (християн віри Євангельської) та їх російських єдиновірців. Коли українська частина перших каже про системне переслідування та жорсткі репресії з боку окупаційних режимів т.зв. ЛНР та ДНР, «Російський об'єднаний союз християн віри євангельської» звітує про безперешкодне служіння та гуманітарну місію у непідконтрольних Україні районах Донецької та Луганської областей [8]. Як і у випадку з католиками, можемо зробити висновок, що ідеологічна складова  «русского мира» цілком присутня в служінні, як російських неопротестантів, так і частині їх послідовників в Україні (інакше їх би не приймали в РФ), особливо на окупованих територіях.

По-друге, глобальним непротестантським деномінаціям, таким як мормони або адвентисти, значно простіше ведуть свою діяльність на території колишнього СРСР російською мовою, користуючись наслідками імперської русифікації. Для деяких аналітиків України, буде відкриттям, що представники неопротестанських деномінацій входять у склад деяких російських урядових та неурядових(?) організацій, які займаються пропагандою та поширенню російської ідентичності в країнах колишнього СРСР. Тут можна приводити багато прикладів, але нам найбільш цікаво зізнання члена РОСХВЕ, єпископа Костянтина Бендаса, що ще до анексії Криму, частина їх громад безпосередньо спілкувалася саме з російським, а не українським центром [9].

І тут ми мусимо згадати той факт, що зв’язки з єдиновірцями для неопротестантів з’являються найбільш пріоритетними, а інтереси деномінації ставляться вище за інтереси народу та держави. Саме тому, назираємо досить цікавий факт – інформація про гуманітарну допомогу, яку надають неопротестанти у прифронтових районах, практично не має згадок про українських військових, у ній згадується тільки про загальне «місцеве населення» (можливо – і на окупованих територіях).

Також у процесі цього невеликого дослідження, ми переглянули ряд відеотрансляцій неопротестанських деномінацій в Україні, у яких виступали російські проповідники та місіонери. Вже поверхневий аналіз виявив деякі дуже цікаві речи, які, на наш погляд, виникають  з концепції «русского мира»:

а) Проповіді росіян не перекладалися українською мовою. У ліпшому випадку були технічні українські субтитри. При цьому проповідники прямо казали про «спільність народів», «непотрібність перекладача в спілкуванні» і т.д.

б) Коли згадується сучасна Росія, це здійснюється виключно в позитивному контексті, зокрема і анексія Криму. А Путін – як гарант справедливості та стабільності.

в) Московський Патріархат – «сучасна, екуменічна, відкрита для контактів Церква». З якою російські (і не тільки російські) неопротестанти мають дуже гарні стосунки. Те саме говориться і про РПЦвУ, а про ПЦУ – повне мовчання.

Нам можуть заперечити, мовляв: «неопротестанті – це відносно невелика група, а їх проросійська діяльність практично небачна на релігійної мапі України». Але мусимо заперечити, бо За різними дослідженнями в Україні неопротестанти складають від 1,3 % до 2,4 % населення, а станом на 2013 в Україні налічується 10614 протестантських церков, що становить 28,7% від усіх релігійних об'єднань України. Вони, як вже відзначалося вище, активно займаються суспільною діяльністю, зокрема медичним та соціальним волонтерством, засновують загальнодоступні дитячи садочки та школи. Враховуючи індиферентне ставлення більшості неопротестантів до української мови, більшість цих акцій, найперше на Східної Україні, відбуваються російською мовою, з використанням російських підручників та книжок.

Отже, маємо прямий шлях розповсюдження російського впливу з непротестантського середовища, який чомусь ігнорує більшість дослідників поширення ідеології «русского мира» в Україні.

IV. Висновки

Наше пілотне дослідження показало, що хоча переважна більшість аналітиків та науковців вважають основним релігійним джерелом поширення ідеї «русского мира» в Україні саме Московський Патріархат, є  також й інші джерела, діяльність яких навіть більш небезпечна, адже є прихованою та залишається по-за увагою українського суспільства. При цьому, як вказано вже на початку статті, ми розглядали виключно християнські конфесії, однак мусимо висловити наступну гіпотезу: Проникнення ідей «русского мира» може відбуватися і через нехристиянські релігії, що потребує окремого дослідження.

Посилання

1. https://ahilla.ru/?s=Романов

2. https://df.news/tag/sierhii-romanov/

3. Епископ пастырского округа Крыма и Севастополя встретился с представителем правительства / http://www.archivioradiovaticana.va/storico/2015/11/13/епископ_крыма_встретился_с_представителем_правительства/ru-1186499

4. До сьогодні Ватикан ніяк не відреагував на канонічне оформлення Православної Церкви України, а його структури в Україні продовжують активно співпрацювати з РПЦвУ.

5. Апостольський нунцій в Україні відвідав Донецьк; Нунцій Ватикану відслужив службу в окупованому Луганську / http://kmc.media/2017/12/18/apostolskyy-nunciy-v-ukrayini-vidvidav-z-pastyrskym-vizytom-doneck.html; https://www.pravda.com.ua/news/2016/12/18/7130214/

6. Єдність християн Заходу і Сходу: так близько і так далеко / https://www.radiosvoboda.org/a/28425473.html

7. В Крыму прошла встреча жен пасторов / https://esd.adventist.org/2016/04/07/v-kryimu-proshla-vstrecha-zhen-pastorov/

8. Последние новости от проекта помощи нуждающимся на Донбассе. / https://www.cef.ru/infoblock/greetings/letter/article/1470175

9. Протестанты присоединили Крим / https://www.ng.ru/ng_religii/2015-02-04/1_crimea.html

 

Сергій Горбик, протоієрей, «Православний Духовний Центр св. Івана Богослова», Буковинська єпархія ПЦУ.

У статті порушуються питання просування ідеології «Русского мира» через альтернативні та навіть ворожі джерела (юрисдикції, конфесії, групи), а також толерування, підготовка ґрунту для вкорінення цих ідей в Україні.

The article raises the issue of promoting the ideology of the "Russian world" through alternative and even hostile sources (jurisdictions, denominations, groups), as well as tolerance, preparation of the ground for the introduction of these ideas in Ukraine.