Анна Пшенична, аспірантка, провідний інженер, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України
Зважаючи на сьогоднішню
соціальну, політичну, та геополітичну ситуацію дедалі актуальнішим стає поняття
«русского мира», яке зараз широко використовується у ЗМІ, в політичному
дискурсі, але залишається малодослідженим в контексті інтелектуальної історії.
Різні тлумачення цього поняття не дозволяють точно визначити момент його
зародження та віднайти корені цього явища. Як теоретичну доктрину «русский мир»
датують 2006-2007 роками, як ідеологічне поняття, що використовувалось в
політичній боротьбі, час його існування датують не раніше 2010, відповідна
культурно-історична та геополітична ідея начебто існувала в 1990-х - 2000-х
роках, однак питання історичних витоків цього явища залишається відкритим. В
цій роботі я спробую встановити кореляцію цього поняття з ідеєю «спільності» та виняткових ідейних
зв’язків народів колишнього СРСР,
яка побутувала в текстах радянських дослідників «історії філософії
народів СРСР», які були видані в 60-х
– 80-х роках ХХ ст. та стосувалися вказаної тематики.
До
таких праць можна віднести праці, назви яких говорять самі за себе: Павелко
О. «Декабристи і українські революційні демократи про єдність і дружбу народів»(1970);
Семчишин В. «Ідеї дружби та інтернаціоналізму в творчості українських
революційних демократів другої половини ХІХ – початку ХХ ст.»(1971); Гнатенко П. «Критика буржуазно-націоналістичних
фальсифікацій історії філософської і суспільно-політичної думки на Україні»(1976);
Євдокименко В.Ю. «Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму»(1978); Горський В., Шевців В. «Класовий зміст
націоналістичної фальсифікації історичних традицій давньоруської культури»(1982); «У истоков общности философских культур
русского, украинского и болгарского народов»(1983), тощо.
Явище «спільності» роз’яснюється
в роботі «Філософська думка на Україні: правда історії і націоналістичні
вигадки»(1987), яка лежить в основі даного розгляду. Аналогом «русского мира»
тут виступає поняття «греко-слов’янська культура», яке вживається на позначення
об’єднання народів в основі якого
лежить переконання у духовній спільності культур українського, російського,
білоруського та інших народів колишнього СРСР, тобто мова йде про спільність на
релігійній основі (народів візантійського християнства).
Це означає, що становлення
християнства, а точніше православ’я на землях тих народів, які входили до
складу СРСР, мало вирішальний вплив для подальшого розвитку. Православ’я стало
постійною культурною константою народів «греко-слов’янської культури», які
внаслідок цього мали «спільну» історію, культуру та корені. Витоки цієї спільності віднаходили в
Київській Русі, оскільки християнство розглядається, як один з провідних
чинників формування культури Київської Русі. Перехід від язичництва до
християнства розглядався як один з етапів культурного розвитку. «Ідеологічним аналогом цього перехідного
періоду і, отже, соціальних змін прогресивного характеру був крах язичницького
політеїзму та пов’язаних з ним міфологічних уявлень, прийняття християнства
(988 р) і супутні йому системи соціально-ідеологічних цінностей. Історично це був великий крок вперед у
розвитку суспільної самосвідомості.»[5, С. 27]. У такому контексті в
травні 1988 відбулося святкування 1000-ліття дня хрещення Русі, від ідеї лише
молитовного святкування ця подія переросла до загальнодержавних масштабів, яке почалося
від Москви потім тривало в Києві та
інших містах.
Наголошення
на ідеях спільності та приналежності до єдиного радянського народу підводило до
ідей начебто національної рівності: «Духовна
культура Київської Русі вважається спільним джерелом культур «трьох братніх
народів» - росіян, українців та білорусів» [7, С. 25]. Постає питання спільної
мови, яка була б зручною для спілкування, безперечно такою мовою мала стати
саме російська мова, однак при цьому зазначалося, що національні мови не
заперечуються: «Як відомо, цей процес аж
ніяк не означає обмеження функцій національних мов, а тим більше поглинання їх
російською мовою.»[7, С. 21]. Однак саме тут відбувається перехід від ідеї
інтернаціоналізму до національного панування одного народу, першості окремої
нації та домінуванні однієї мови.
Причиною
об’єднання народів у так звану слов’яно-грецьку культуру, на думку прихильників
радянської ідеї братніх народів, була «схожість
суспільно-політичних обставин, необхідність боротьби проти спільних ворогів,
що в свою чергу стимулювало консолідацію
духовних сил східних і південних слов’ян та інших споріднених народів.»[7,
С. 49]. За основу береться ідея племінних союзів східних слов’ян які займали
території від Карпат до Волги та від Ільменя до Лагоди. На думку авторів це
були племена, які мали мовну територіальну, економічну та політичну єдність. В
розріз з таким баченням йде позиція М. Поповича. У роботі "Мировоззрение древних славян" Попович наголошує на відсутності
повноцінної етнічної єдності народів, тобто про етнічну спільність «братніх
народів» говорити не доводиться, така спільність може складатися у процесі формування відповідних націй: « Історія
складання народностей набагато менш ясна, ніж історія націй в епоху
капіталізму, єдиного ринку, інтенсивних господарських і культурних контактів.
Звичайно, ступінь етнічної єдності у середньовічних народностей була істотно
меншою, ніж ступінь єдності національної.» [3, С. 34].
Науковець також згадує про неоднорідність
сучасного населення України, акцентує увагу на неможливості точного визначення
українських “коренів”. Про населення території Західної України він каже так: «За антропологічного вигляду сучасне
населення українського Прикарпаття та Закарпаття явно відрізняється від слов'ян
- воно менше зростом, грацильніше, темніше, обличчя більш вузькі й довші. Ці
риси слабшають до лінії міста Львів - верхів'я Дністра, де переважають риси
Волинського типу. Однак сказати, чиїми нащадками стали корінні жителі регіону
Карпат - кельтів або фракійців, важко.» [3, С. 36].
Критикуючи
позицію «націоналістів» радянські історики філософії наголошують: «В греко-слов’янському типі культури
першорядне місце займали проблеми людини, її суспільного і морального світу,
історіософії.»[7, С. 48]. Зокрема,
відсутність філософії як окремої форми свідомості, розвивалася в творах
теологічного характеру, трактувалася, як божа мудрість: «…вона i сприймалась переважно не стільки як теоретична, а
духовно-практична діяльність, спрямована на осягнення й реалізацію певного
суспільного й морального ідеалу, що був пов'язаний в той час з настановами
православного християнського віровчення.» [7, С. 48].
З
точки зору прихильників марксизму братські об’єднання, що виникли на зламі XVI-XVII століть
як національно-релігійні громадські організації до складу яких входили міщани та шляхта,
виступають уже позитивним явищем. Вони стають осередком розвитку освіти,
книгодрукування, і виступають ворожими вже до духівництва, церковної верхівки,
єпископства, унії. Чітко простежується подвійне ставлення до них з боку
прихильників марксистської ідеології, адже ті самі братства активних
прихильників православ’я, які здавалося б не могли мати нічого спільного з
радянською ідеологією, стають на захист населення проти унії: «Унія від самого її проголошення і на протязі
дальшої історії була засобом духовного поневолення українського і білоруського
народів…Тому боротьба братств мала не лише народно-визвольний, а й
антифеодальний характер» [7, С. 73]. Однак згодом ми бачимо абсолютно
офіційну марксистську позицію з повним запереченням істинності вчення будь-якої
релігії, конфесії: «Звичайно, католицизм,
православ’я, уніатство, як і всі інші вірування…є однаково хибними» [7, С.
74]. Проте і тут відбувається певна підміна: православ’я розглядається як
позитивний аспект захисту «братського» українського народу, як осередок
візантійської або так званої греко-слов’янської культури в України, де братські
організації захищали населення від ворожого західного впливу католицизму. Бо
все, що вважалось «прогресивним», повинно було виступати за об’єднання
російського, українського та білоруського народів: «Діячі Острозького науково-освітнього центру, братств, вченого гуртка
друкарні Києво-Печерської лаври відстоювали в своїх творах ідеї єдності
українського і російського народів, вели полеміку проти ідеологів унії й
католицизму, розвінчуючи їх соціальну практику, критикуючи певні догмати й
обряди... Однак у виконанні поставлених завдань ідеологам народно-визвольної
війни українського і білоруського народів бракувало сучасної їм філософської зброї.»
[7, С. 78]. Такою зброєю у галузі філософії мали бути курси
Києво-Могилянської академії XVI-XVIII ст., які мали схоластичний характер. Що навіть
влаштовувало радянських дослідників, які вбачали в цьому відділення філософії
від теології, її розвиток як наукової дисципліни, розвиток культури ідей
гуманізму «Професори академії поряд з
розробкою традиційних для греко-слов’янського типу культури проблем звернулись
до студій в галузі логіки, натурфілософії, метафізики. Вони поставили ці студії
на службу запитам народно-визвольної боротьби і розвитку вітчизняної культури.»
[7, С. 79].
Єдиною
нацією яка мала спадкоємність і неперервність у правлінні, як окрема держава
вважалися росіяни, українці та білоруси ж лише входили до її складу з точки
зору радянських філософів. Вплив російської культури на українську вважається
цілком природнім явищем. При цьому позитивна оцінка українськими дослідниками
культури Заходу прирівнювалося радянською ідеологією до фашизму, нав’язування
панування українців над росіянами. Росіяни ж позбавлялися «націоналістами» прав
на «давньоруську» спадщину: « Російський
народ із усіх східнослов'янських народів в часи Прокоповича був єдиним, хто мав
свою державу, в яку після 1654 р. входила значна частина українських, а почасти
й білоруських земель. I коли Прокопович говорив про спадкоємність державної
влади, починаючи від Київської Русі , то мав на увазі це єдине для всіх східних
слов'ян державне утворення…»[7, С. 90]. Така позиція авторів чітко проявляє
перехід від інтернаціональної ідеї рівності націй до панування однієї конкретно
визначеної російської нації. Будь які заперечення або альтернативні позиції
трактуються як антиросійські або сепаратистські. Києво-Могилянська академія
виявляється осередком впливу російської культури, діячі української культури,
науки, філософи стають спільним надбанням України та Росії. Культурний,
соціальний розвиток та розвиток матеріалістичних ідей в Україні на початку ХІХ
ст. відбувається під впливом трьох
елементів: науки, російських мислителів та прогресивних західних вчень. Будь-який розвиток в Україні подається, як
результат взаємодії з Росією.
Отже
аналоги ідеї «русского мира» можна віднайти і в радянській добі нашої історії.
Явище «слов’яно-грецької культури» є яскравим прикладом штучно створеної ідеї в
основі якої лежить спільна релігія, цінності, культура, духовний зв’язок,
історична єдність. Окреслене явище не варто вважати єдиним і найпершим витоком
ідеї «русского мира», натомість варто шукати корені у більш ранніх періодах
історії. А отже ідея «слов’яно-грецької культури», яка була використана у
період СРСР потребує більш ґрунтовного подальшого вивчення з визначенням її коренів.
Питання її витоків залишається відкритим, так само як і питання впливу її аналогів
і корелятів на кшталт «греко-слов’янської культури» на українську науку і
культуру доби незалежності.
Список використаних джерел
1. Євдокименко
В.Ю. Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму. 2-е вид,
випр. та доп. Київ : Наукова думка, 1968. 293 с
2. Идейные связи прогрессивных мыслителей братских
народов (XVII - XVIII вв.) – Киев: Наукова Думка, 1978. – 192 с. – (АН УССР
Ин-т. философии).
3.
Попович М.
В. Мировоззрение древних славян / М. В. Попович. – Киев: Наукова Думка, 1985. –
168 с. – (АН СССР). – (Научно-популярная литература).
4. Попович М. Українсько-татарські взаємини в
ретроспективі та перспективі / М. Попович // Пізнання один одного. Культури
українського та кримськотатарського народів / М. Попович. – Київ: за підтримки
фонду "Відродження", 1999. – (Інститут державності і демократії). –
(Матеріали науково-практичної конференції). – С. 4–7.
5. У истоков общности философских культур русского,
украинского и болгарского народов – Киев: Наукова Думка, 1983. – 167 с. – (АН
УССР Ин-т. философии). – (Сборник научных трудов).
6. Філософська думка західної української діаспори ХХ століття:
ідеї та постаті : монографія / С. Л. Йосипенко, Н. П. Поліщук, І. В. Валявко,
О. С. Забужко ; НАН України, Ін-т філософії. – Київ : Наукова думка, 2018. –
271 с. – (Проект "Наукова книга").
7. Філософська думка на Україні: правда історії і
націоналістичні вигадки / [В. С. Горський, В. М. Нічик, В. Д. Литвинов та ін.].
– Київ: Наукова Думка, 1987. – 200 с. – (АН УРСР Ин-т. философии).
Коментарі
Дописати коментар