Просування ідеології «русского мира» через… Українське Православ’я

 Сергій Горбік, протоієрей, священник Чернівецько-Буковинської єпархії ПЦУ

Той факт, що Москва (Московське Велике Князівство, Російська імперія, СРСР, Російська Федерація) використовує релігійний фактор для досягнення власних цілей, давно вже є аксіомою. З певною долею припущення навіть можна визначити першу спробу реального використання Православної Церкви у метах дискредитації керівника сусідньої держави – це ХIV ст., коли Московський митрополит Олексій вигадав «Віленських мучеників», спробуючи настроїть православних Великого Князівства Литовського проти князя Ольгерда. У подальшому ця практика вдосконалювалася, уводилася у склад зовнішньої та внутрішньої політики Росії та «пережила» кілька державних трансформацій. Але сьогодні можна з впевненістю казати про новий рівень використання цій практики – провадження ідеології «русского мира» не через підконтрольні Москві ресурси (у тому числі через РПЦвУ), а саме через Українське Православ’я – Православну Церкву України. Хоча відразу відзначимо, що це не свідома політика керівництва ПЦУ, а негативна спадщина УПЦ КП та, частково, УАПЦ. Отже, розглянемо як це відбувається.

Загалом можна вилучити три головних напрямки, які використовують проросійські сили для просування ідеології «русского мира» через ПЦУ:

1) Агіографічно-календарний, коли просування йде через певних святих РПЦ;

2) Богослужбово-організаційний – через заховання практик саме Російського Православ’я;

3) Обрядово-культурний – закріплення певних обрядів та традицій, які притаманні саме росіянам.

І. Агіографічно-календарний шлях просування 

Базою цього засобу є дуже суперечлива та хибна теорія, що канонізація будь-якої Помісної Церкви автоматично робиться обов’язковою для всього Вселенського Православ’я. Отже, на думку Російської Православної Церкви, навіть її явно політичні канонізації мусять війти до церковного календаря ПЦУ. Що відбувається у даному випадку:

а) Через певні сили (свідомих агентів впливу або «корисних ідіотів») календар Українського Православ’я насичається великою кількістю святих РПЦ, які ніколи не мали стосунку до Київської митрополії Константинопольського патріархату і (або) до України. Часом навіть їх релігійна діяльність не оцінюється з точки зору інтересів Київського Православ’я. 

б) Заміна вшанування давних православних святих на їх російських одноїменників. Тут найбільш відомі приклади щодо намагання змінити св. Димитрія Солунського на Димитрія Донського (Димитрівська батьківська субота) та історичне вшанування прп. Ксенії Римлянки на поминання якось «Ксенії Петербурзької». 

в) Впровадження політичних канонізацій РПЦ ХХ – ХХІ стст., які безпосередньо пов’язані з Російською імперією, у свідомість православних українців (імператора Миколая ІІ з родиною; Іоана Кронштадтський, Федір Ушаков та інш.).

У подальшому, на цьому ґрунті просувається ідея «єдиного народу», «єдиної Православної Церкви» (з Росією), «загальної Батьківщини через єдиний духовний простір» та ін. Крім того, після закріплення потреби шанування певних святих у свідомості православних українців, у їх житія додаються (коли потрібно, бо в більшості випадків вони і так є) певні факти та речення, які підтримують ідеї «русского мира».

ІІ. Богослужбовий та організаційний шлях «русского мира»

Кожна Помісна Православна Церква мела свій шлях формування власної богослужбової традиції, яка виявляється в певних особливостях служіння. Формування традиції Київського Православ’я відбувалося еволюційним шляхом у тісному контакті з Матір’ю-Церквою Константинопольською та знайшов свою остаточну редакцію у друкованих виданнях кінця XVI – першої полови XVIІ стст. На підставі стародруків ми можемо бачити, наскільки наші богослужіння були гармонійними та дійсно були спільною молитвою духовенства та мирян. Загалом, для Київського Православ’я була дуже притаманна традиція соборності, коли не тільки духовенство, а і миряни, брали активну участь у всіх церковних справах.

Натомість Московське Велике Князівство (Російське царство, Російська імперія), на території якого в подальшому сформувалася окрема Російська Православна Церква, від полови ХІІІ ст. і фактично до XVI ст. знаходилася у васальному становищі по відношенню до татаро-монголів, яке спричинило формування особливого богослужбового обряду частково – під впливом ісламу. Крім того, РПЦ була 150 років відірвана від Вселенського Православ’я, а . спроба «революційної» реформи патріарха Никона ще більше заплутали богослужбово-обрядову традицію РПЦ, яка отримала досить багато цілком чужих православ’ю рисів (багаторазове відкриття-закриття царської брами під час літургії; читання Євангелія на Престоле; проповідь тільки у кінці служби та інш.).

Крім того, «сатрапно-кріпацька» модель РПЦ не передбачала форм реальної соборності у житті Церкви, а після реформ Петра І – навіть архієреї втратили керівне становище, бо все знаходилося в руках імператора. Тут можна приводити багато прикладів, зокрема і про запровадження Катериною ІІ та Павлом І особливих «духовних нагород» духовенства та інш.

Цей спотворений варіант богослужіння та організаційної структури Православної Церкви насаджувала в Україні не тільки Російська імперія, а і імперія радянська, адже політика російської уніфікації (русифікація) та структура повного державного контролю над єпископатом, а єпископату – над духовенством та вірними, цілком відповідала потребам тоталітарного режиму. На великий жаль, ця система продовжувала продукувати себе і в УАПЦ та УАПЦ (сьогодні, у значної мері, і в ПЦУ), які діяли вже в незалежної Україні, не дивлячись на одно з найбільш демократичних законів про релігійні організації. Це, на нашу думку, відбувалося через два основних факторі:

а) Свідомі та несвідомі агенти впливу в середовищі УПЦ КП і УАПЦ, які не бачили та не бажали бачити іншої моделі богослужіння та організаційного устрою, крім російського. Фактично ми отримували україномовну копію РПЦ МП.

б) Російська система керування Церквою надавала (надає) більш ніж комфортні умови для єпископату, при яких, як мінімум священики та диякони, знаходяться на положенні кріпаків. Навіть перехід у іншу єпархію неможливий без дозволу правлячого архієрея, а надання (відмова) подібного дозволу чітко не прописана. Навіть у сучасної ПЦУ священики та вірні не мають жодних важелів впливу на прийняття поточних рішень єпископатом та оборони від свавільства архієреїв.

Отже, ми маємо фактично кілька негативних факторів подібного просування «русского мира» через Українське Православ’я:

По-перше, вірним нав’язується саме російська богослужбова модель, яка не є притаманною Київському Православ’ю. Формується ментальна прив’язка до всього російського, підсвідомий комплекс меншовартості щодо «старшого брата». 

По-друге, через «сатрапно-кріпацьку» модель церковної організації у вірних підсвідомо формується позитивний образ антидемократичного режиму в будь-яких його проявах. Вони починають виявляти схильність до соціальної пасивності, відмові критичного ставлення до керівництва (не тільки церковного, а і державного), що, безсумнівно, гальмує процес розвитку сучасної демократичної України та штурхає її в обійми Росії.

ІІІ. Обрядова-культурна експансія «русского мира»

Одним з найбільш дієвих способів русифікації є уніфікація обрядова-культурних традицій під російський зразок. Як показує історична практика, зміна культурного коду поступово приводить до повної асиміляції певних націй. І тут ми бачимо явну спробу подібної практики, яка досить успішно просувається проросійськими силами через Українське Православ’я. Зосередимося тільки на кількох прикладах, хоча, на правду, їх значно більш.

а) Уведення в Українське Православ’я обрядів, які ніколи не були йому притаманними. Наприклад, в Україні завжди було шанобливо ставлення до освячених речей. Ніхто не стрибав оголеним у освячену воду; не кидав освячені квіти та зелень під ноги (тому на П’ятидесятницю храми прикрашали квітами, але не освячували їх) та інш. Також ніколи не було сакрального язичницького поклоніння якімось предметам, що пов’язані з життям святого (крісло, ложка, шапка і т.д.). Досить негативну роль відіграє й використання юліанського календаря, заміст новоюліанського, на який давно перейшла більшість Вселенського Православ’я.

б) Наполегливе формування української православної культури через різні праці саме російських авторів, які навіть перекладаються українською мовою. Православних українців привчають, що все найбільш правильне, набожне, православне йде саме з середовища РПЦ, тому вона є зразком та законодавцем у Вселенському Православ’ї. Формується певний російський погляд на історично-церковні, державні події, що в кінцевому підсумку сприяє формуванню підсвідомого російського світогляду навіть свідомих українців. На жаль, сьогодні переклади російських авторів, або праці українських богословів, які гуртуються саме на російських зразках, займають пануюче місце в Українському Православ’ї.

IV. Висновки

На протязі багатьох років, зокрема і в часі Незалежної України, Росія не спиняє спроби впровадження ідеології «русского мира» через Українське Православ’я. Юрисдикційне відокремлення, переклад богослужіння українською мовою, та навіть надання Томосу, не зупинили цих процесів, бо вони паразитують на тому, що певною частиною українського духовенства РПЦ сприймається як щось зразкове для всього Православ’я. Подібні тенденції є результатом певної роботи проросійських агентів упливу у середовищі власне Українського Православ’я (УАПЦ, УПЦ КП, а сьогодні – ПЦУ), виховання майбутніх священиків на російської богословської, богослужбової і духовної літературі та інш. 

Таким чином, ефективний захист православних України від ідеології «русского мира» можливий тільки через карколомну руйнацію впливу РПЦ на Українське Православ’я.

Деякі статті автора по темі:

1. П’ятидесятниця або «зелені свята»? Деякі історико-богословські зауваження проти внесення відвертого язичництва в Українське Православ’я / http://kyiv-pravosl.info/2019/06/15/pyatydesyatnytsya-abo-zeleni-svyata/

2. Гібридна війна Московського патріархату або ще раз про вшанування святих… / http://kyiv-pravosl.info/2019/02/06/hibrydna-vijna-moskovskoho-patriarhatu/

3. Димитрівська поминальна субота без московських міфів / http://kyiv-pravosl.info/2018/11/04/dymytrivska-pomynalna-subota-bez-moskovskyh-mifiv/

4. Місце і спосіб читання Євангелія на літургії. Загально-історична та київська православна традиція / http://kyiv-pravosl.info/2018/03/02/chytannya-evanheliya-na-liturhiji/

5. До питання загальноцерковного визнання юрисдикційних канонізацій / http://kyiv-pravosl.info/2018/01/13/do-pytannya-zahalnotserkovnoho-vyznannya-yurysdyktsijnyh-kanonizatsij/

6. Гібридна війна Московського патріархату проти України. Про «прославлення» Миколая ІІ та його сім’ї / http://kyiv-pravosl.info/2017/08/02/hibrydna-vijna/

7. Чи існували «Віленські мученики»? До історії агіографії Київського Православ’я / http://kyiv-pravosl.info/2017/02/24/chy-isnuvaly-vilenski-muchenyky-do-istoriji-ahiohrafiji-kyjivskoho-pravoslavya/

8. Календарне питання в світлі історичних та догматичних фактів / http://kyiv-pravosl.info/2016/12/20/kalendarne-pytannya-v-svitli-istorychnyh-ta-dohmatychnyh-faktiv/