Релігійні основи державності в контексті доктрини «русский мир»

Ксенія Зборовська, кандидат філософських наук, відповідальний секретар журналу «Філософська думка», науковий співробітник Президії НАН України

Невід’ємною частиною доктрини «русский мир» є квазірелігійна ідеологія, яка навіть в секуляризованих своїх варіаціях апелює до православ’я як «божественного» базису самодержавності та імперії. Цей аспект є більш ніж вагомим для всебічного аналізу доктрини «русский мир», проте прописується дослідниками переважно досить однобічно: як апеляція до концепту Москви як «Третього Риму» ченця Філофея Псковського та/або як посилання на висловлювання Патріарха Московського Кирила. Окрім того, «авторами» доктрини «русский мир» оголошуються то П. Щедровицький, то О. Солженіцин, та й взагалі, неоімперський проєкт «русского мира» вважають продуктом «путінського режиму», а його мета – відновлення СРСР в імперських масштабах. Дозволю собі не погодитись із такими позиціями чи принаймні внести у них певні корективи, адже вважаю, що підвалини цього проєкту лежать ще у 13-14 столітті, а його концептуальне оформлення відбулось у петрівську епоху під час процесу «зрощення» держави і церкви. Саме тому дана розвідка присвячена тому, як відпочатково в дискурсі Московської держави питання державності осмислювалось в релігійному контексті, що інспірувало обґрунтування містично-сакральної цінності «царства кесаря». На думку авторки, каталізація ідеї про метафізичне втілення сакральної Божественної волі в особі деспота відбулась за правління Петра І, в чому брав участь українець за походженням філософ-богослов Феофан Прокопович. Розгортання цієї доктрини впродовж віків зумовило те, що і в наш час маніпуляції «ορθοδοξία» на користь імперської геополітики Росії активно діють як всередині неї, так і зовні, захоплюючи й українське медійне поле (де цільова аудиторія таких маніпуляцій досить висока через релігійну приналежність до московського патріархату в Україні). Тому авторка вважає актуальною розвідку «вглиб віків», яка б показала онтологічні підвалини релігійної частини ідеології «русского мира» та можливості для контраргументації в межах українського дискурсу.

Ще в часи зародження цивілізацій люди, в руках яких була політична та/або релігійна влада, вивели формулу, яка досі є, на жаль досить дієвою: достеменно абсолютною владою може бути тільки влада, подібна божественній, яку ніхто не може обмежити, бо вона вища навіть за моральні закони. Саме з цього починається «теорія» про те, що істинний цар може бути навіть аморальним, якщо він сильний і грізний, як Деміург. До того ж, наприклад, фараон, окрім того, що вважався «увінчаним гнівом», був також «носієм миру», «хранителем життя підданих», – тобто добрим «божеством», подібним до Озіріса. У межах ассирійсько-вавилонської і персидської культури погляд на царя, як на хранителя життя, отримав «месіанське» тлумачення: цар вважався «спасителем, який гряде, щоб визволити людей від смерті». Цар-спаситель – це типова ідея багатьох культур, пов’язана з древніми міфологічними поглядами, що стосувалися переродження всього світу [див. докладніше з цієї теми: Frazer J. G. The Golden Bough: A Study in Magic and Religion. Wordsworth Editions, 1993 - Religion - 756 pages.]. Древній монарх був батьком для своїх підданих, і відомий російський вираз «цар-батюшка» був як раз свідомими конструктом, адже Феофан Прокопович у своїй роботі «Слові про владу і честь царську...» пише: «Всі і усілякі самодержці є отцями» [Прокопович Феофан. Філософські твори: У 3-х т. К., 1979–1980., С. 87]. Демократичні ідеї Античності, на ґрунті яких формувалась догматика «ορθοδοξία», зумовили абсолютно інше співвідношення «сил» в ієрархії суспільного життя, що лягло в основу і власне правослв’я: у «земній владі» немає самодостатньої цінності; лише служіння царя / монарха народу освячує владу і робить її правомірною, – це основна політична думка євангельської проповіді. Іншими словами, християнство принципово приймає не панівну владу, а владу соціального служіння. Як не дивно, до цієї думки були прихильні навіть деякі російські філософи початку ХХ ст.: «Християнство не може прийняти деспотії, незалежно від того, чи прикривається вона релігійним авторитетом, чи є вона монархічною чи республіканською. І хоч християнство не вчило бунту проти держави, однак воно не могло вважати священною владу східного деспота, який наполягав на своїй богоподібності. Разом з тим, християнство не може не співчувати тій державній формі, в котрій правителі (...) не возлежать, а слугують» [Алексеев Н. Н. Общая теория государства. Курс лекций. – Прага, 1925. – С. 132.]. Тим не менш, представники вищої церковної ієрархії в християнстві не раз йшли на соціально-політичні компроміси, одним з яких стало надання священного характеру імператорській владі у Візантії. Імператор Костянтин у промові, виголошеній на І-му Вселенському Соборі називає себе «братом єпископів у служінні Богу», а історик Євсевій Кесарійський прямо називає його єпископом [див.: Cameron, Averil and Stuart Hall, trans. Life of Constantine. New York: Oxford University Press, 1999]. Саме з постаті імператора Костянтина розпочинається візантійська традиція ототожнення царської влади з  владою єпископською, до чого вже у пізніші часи апелювали також і російські філософи в дискурсі легітимації самодержавної влади [напр. див.: Бердяев Н. Царство Божье и царство Кесаря / / «Путь». – No 1. – Сентябрь. – 1925. – С. 29.].

Влада Московських царів отримала своє ідеологічне обґрунтування з Візантії. У той же час Московська держава була не лише православною державою, а й державою східною, і монархічні традиції Сходу проникали в неї не через Царгород, а безпосередньо з азіатського світу. Завдяки цьому риси східної язичницької монархії в Московській державі були проявлені не менше, якщо не яскравіше, ніж у Візантії» [див: Виппер Р.Ю. Иван Грозный. М.: Дельфин, 1922. - 116 с. – С. 64].  Політична теорія Московської монархії була скроєна у східному стилі групою московської інтелігенції на чолі з Йосипом Волоцьким (Саніним). В ній говорилося, що Бог передав царю всю повноту влади, з православною включно. Першим «коронованим учнем» Волоцького був Іван Грозний, який залишив по собі «иосифлянскую» теорію російського абсолютизму, побудовану, як йому здавалось, в чисто православному дусі. На думку Івана Грозного, земна держава є копією небесної, а земний цар – це намісник Бога. Він вчив: «Победная хоругвь и крест честный даны были Господом Иисусом Христом сначала Константину, первому Христианскому Императору, потом другим византийским царям, пока искра благочестия не дошла до Руси» [Устрялов Н.В. Политическая доктрина славянофильства (Идея самодержавия в славянофильской постановке). Известия Юридического факультета. Высшая Школа в Харбине. Харбин, 1925. – Том I. – С. 47 – 74. – C. 56]. Ця теорія довгий час вважалася християнською, хоча ніякого внутрішнього зв’язку з християнством не мала, що досить точно підмічає вже згаданий вище Алексєєв М.: «Ідея московської необмеженої монархії була ідеєю язичницькою, що у точності відтворювала всі основні моменти давнього східного абсолютизму. Теорія східного абсолютизму стверджувала, що державний порядок є відображенням порядку небесного, що земний владика є носієм божественних функцій, що він є істота страшна, що карає та милує, що життя і смерть людей в його руках, що він, як Бог, несе спасіння підданим, з якими він пов'язаний не правовим, а чисто моральним зв’язком» [Алексеев Н. Н. Руський народ и госсударство. – М.: Аграф, 1998. – С. 25)].

Петро І продовжив у своїй практиці втілювати ідею необмеженої монархії, хоч і прикривався концептом «просвіченого монарха» з легкої руки свого радника Феофана Прокоповича. Цікавим історичним парадоксом є те, що політику Петра І багато дослідників вважають «перемогою» світської влади над церковною, секулярним чудом на теренах Росії. Тим не менш, саме за його правління церкву було переорієнтовано на виконанння єдиного завдання – підтверджувати «правду волі монаршої» [див.: твір Феофана Прокоповича «Правда волі монаршої» у: Прокопович Феофан. Філософські твори: У 3-х т. – К., 1979–1980.]. Підпорядкування Церкви державі, утворення Синоду стали тими реформами, які каталізували оформлення релігійної складової в онтології «русского міра». 

«Підтвердження волі монаршої» – і зараз ключове завдання Московського патріархату, який через власні змі продовжує пропаганду «русского мира», як на власні території, так і на території України. Більше того, саме ідея «самодержавства» з його всеохопним правом на все у «своїй» державі легітимізує досить суперечливі вчинки російського духівництва: так, більшість українських святих у канонах та акафістах згадуються як російські святі та «діти землі Руської». Це ж стосується князя Володимира, який в межах релігійної пропаганди – російський святий та хрестив російські землі: «Дважды Начальника нашего во благочестии христианстем,/ приидите, восхвалим, людие российстии,/ приснославнаговеликаго князя Владимира,/ идолы поправшаго/ и святым Крещением/ землю Русскую просветившаго» [Служба Крещению Руси и св. кн. Владимиру. Електронний ресурс: https://tvereparhia.ru/sources-root/library/sluzhba-kreshcheniyu-rusi-i-sv-kn-vladimiru/]. Ба більше, з 2002 року святий Володимир вважається небесним покровителем внутрішніх військ МВС Росії. Його образ освячений в головній іконі внутрішніх військ, яка зберігається в Преображенській церкві храму Христа Спасителя. Як бачимо, образ князя Володимира використовується релігійними структурами саме в політичному контексті, на підтвердження освяченості російської влади. Таких прикладів можна наводити безліч, розбираючи акафісти трохи не до кожного святого з української землі, та за стислістю роботи, авторка зважила, що цей приклад є найбільш знаком в контексті української культури та державності.

Таким чином, формула «православ’я, самодержавство, народність»  просувається православними медіа та сакральною літературою чи не ліпше, ніж світською владою [ця проблематика побіжно, але досить влучно розглядається київською дослідницею: Бойко А. Образ «русского мира» в інформаційному просторі України / Журналістика: наук. зб. / за ред. Н. Сидоренко. — К.: Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, 2016. — Вип. 15 (40) — 232 с]. Видатний російський філософ-державник Л. Тихомиров ще на початку ХХ століття у своїй книзі «Монархическая Государственность», протиставляючи самодержавство  та абсолютизм досить чітко окреслив те, чому в осердя цієї ідеї закладаються саме релігійні ідеї, адже згідно з ідеологією самодержавства, влада царя делегована не народом, а Богом, обмежується вона лише Церквою і Божою істиною, і служить не своїй волі, а Божій [див.: Тихомиров Л.А. Монархическая государственность : Ч. 1-4. М., 1905. 3 т.].

Проте ідея самодержавства ніякого стосунку (окрім історичного співіснування) до догматів християнства немає, підлаштування російського православ’я під запити влади – це виключно ідеологічний крок, який був здійснений ще за кілька століть до нинішнього президента Росії. І саме тому напрацювання контрпропаганди цій ідеологічній машині викликає стільки складнощів – вона має набагато довшу історію і набагато глибше підґрунтя, ніж ми собі уявляємо. Саме тому, в подальших розвідках авторка сподівається розкрити більш широко несумісність релігійності «русского мира» з догматами православ’я, а саме – проаналізувати ідею месіанства російського народу, яка відіграє вагому роль у доктрині «русский мир» і має саме релігійне підґрунтя.