Ідеологія «русского мира» як стратегія авторитарної консолідації суспільства

 Віталій Нечипоренко, кандидат філософських наук, науковий співробітник відділу соціальної філософії Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України

Російська культура з моменту її зародження та формування носила і носить авторитарний характер. Відокремлені від культури Київської Русі монгольським нашестям князівства, об’єднані згодом у Московську державу, поєднувала репресивна державна машина та православна доктрина «третього Риму». Остання ідеологічно компенсувала ідеосинкразійну ізоляцію Московії від Європи та надійно слугувала самодержавству, тобто необмеженій верховній владі азійського зразка. Самодержавство, на відміну від усіх європейських варіантів абсолютизму, не мало ані соціально-економічних, ані морально-релігійних, ані політико-правових обмежень. У Московському царстві, а згодом в Російській імперії не існувало самоврядних вільних міст з багатими торговими гільдіями, ні екс-територіальної і політично впливової Католицької церкви, ані правових інституцій (незалежні суди, університети), в яких вищезгадані суб’єкти протистояли тенденціям абсолютизації влади монарха [див. Новгородцев]. З часів Івана Грозного і до часів розпаду СРСР верховна влада на теренах Росії була головним розпорядником власності, прав, привілеїв та надзвичайно обмежених свобод. Після інституційного оформлення імперії (незворотнього характеру це набуло після прийняття «Табеля о рангах»), державна влада в Росії вибудувала стійку модель жорсткої вертикальної інтеграції суспільства, яка підтримувалася силовими корпораціями – армією та поліцією. 

Однак у кризові чи активно-експансіоністські періоди силова інтеграція суспільства потребувала також ідейної легітимації, що активізувало   релігійно забарвлені наративи «збирання земель руських» за часів воєн Петра І, «слов’янська єдність» в протистоянні Турції в ХІХ столітті. У радянські часи релігійна забарвленість ідейної легітимації експансіоністської політики зникла, поступившись комуністичній ідеології «пролетарського інтернаціоналізму», який виправдовував поневолення Східної Європи і геополітичні змагання в Азії, Африці та Латинській Америці.

У пострадянській Росії дев’яностих років соціально-економічна трансформація відбувалась в руслі вестернізації: господарство переходило на ринкові засади, політична система орієнтувалась на демократичну конкуренцію, формувалось суспільство споживання. Однак авторитарні традиції відносин влада-суспільство не були остаточно переформатовані та подолані. Після «єльцинського» відносно ліберально-демократичного періоду розвитку держави та ліберального розвитку економіки, російські еліти стали на шлях спочатку ідейного, а згодом і військово-політичного протистояння із Заходом. Фактично це співпадає із періодом перебування при владі В.Путіна, який зробив ставку на відбудову потужних силових корпорацій як основи російської держави. Саме їх посилення формувало запит на ре-націоналізацію великих економічних активів (насамперед у боротьбі із опозиційними Кремлю елітами), надмірне посилення виконавчої влади та безумовне підкорення їй всіх інших гілок, «інтеграційний» тиск на пострадянські республіки  у форматі СНД. 

Економічна слабкість, інституційна недорозвиненість та наявність російськомовного населення в  більшості пострадянських республіках робила їх вразливими до військово-політичного та економічного тиску з боку РФ. Так Молдова та Грузія стали жертвами російської підтримки сепаратистських рухів, а Україна та Білорусія перебували в умовах економічної та культурної експансії Росії. Перехід Білорусії на шлях авторитарного формування політичної системи допоміг встановити цілковитий контроль «русского мира» над цією частиною колишньої імперії у всіх трьох сферах ідеологічного контролю метрополії – геополітичному, культурно-цивілізаційному та релігійному. Білорусь міцно прив’язали до військово-політичного партнерства, певного варіанту «спільного ринку», домінування російських медіа та російської церкви, що завершилось оформленням «союзного государства» РФ та Білорусії.

Натомість Україна намагалась утримувати незалежність, балансуючи між демократичним Заходом та авторитарною Росією, до моменту, коли її політичний розвиток не призвів до Революції гідності. Крах авторитарного режиму Януковича спричинив втрату політичних позицій та суспільного впливу усіх проросійських сил в Україні та викликав жорстку протидію авторитарної Росії. Анексія Криму, проведена без військових втрат і в рекордно короткий період викликала потужну ейфорію в російському суспільстві та сподівання на швидкий реванш в Україні. Проте Росія, як член Ради безпеки ООН, не могла відкрито здійснити військову агресію проти України, тому було задіяно тактику гібридної війни. Якщо «повернення» Криму обґрунтовували «незаконністю передачі» його Україні М.Хрущовим, то подальшу анексію вирішили оформити як «повернення Новоросії». Саме в цьому руслі гібридної агресії масова пропаганда Кремля почала розкручувати до того маргінальну ідею «русского мира» (маргінальну, оскільки значний відсоток населення РФ складає мусульманське населення, яке невпинно зростає і аж ніяк не схильне до «православно-слов’янського» культурного простору. До агресії проти України активно пропагувалась доктрина «Євразійської єдності» (див. твори О.Дугіна)). У геополітичному розрізі Україна (як Малоросія та Новоросія) оголошувалась «одвічною» частиною Русі, права на яку чомусь монополізувала її «монголізована» північна окраїна, що приросла азійськими територіями. Культурно-цивілізаційний запал цієї доктрини ґрунтується на ідеї «слов’янської цивілізації», яка проголошується останнім бастіоном на шляху Заходу, якому приписуються  аморальність в культурі, імперіалізм в міжнародних відносинах, релігійний занепад та інші феномени деградації. Нарешті, релігійний вектор гібридної війни розгорнувся як боротьба за церковний контроль Росії за православним життям України. На цьому фронті пропаганда «канонічності православної території» теж перекошено відтворює давню концепцію «третього Риму» як центру православного світу і акцентує на беззастережному підкоренню Києва, який прийняв християнство в часи, коли Москви ще не існувало. 

Усі три інтенції «русского мира», керовані силовими корпораціями РФ, спрямовані на авторитарну консолідацію російського суспільства, на закріплення путінської моделі державного управління суспільством. В міжнародному аспекті ця ідеологія виражає імперські амбіції Кремля щодо контролю «слов’янських» частин бувшого СРСР та Російської імперії, обґрунтовує «право» на втручання у їх внутрішні справи та легітимацію спроб їх поглинання шляхом гібридної війни. Боротьба із цією ідеологією наразі є однією із важливих сфер протистояння російській авторитарній культурі та гібридній агресії українськими інтелектуалами, діячами культури та церковної організації, української держави та всього суспільства. Оскільки від її перебігу залежить доля нашої незалежності та свободи.

Література:

Новгородцев П.И. Лекции по истории философии права: учения нового времени, XVI-XIX вв. - М., 1914

Алейникова С. М. «Русский мир»: геополитический подход // Весці БДПУ. Серыя 2: Гісторыя. Філасофія. Паліталогія. Сацыялогія. Эканоміка. Культуралогія. — Мінск: БГПУ імя М. Танка, 2017. — № 1 (91). — ISSN 1818-8583.

Алейникова С. М. «Русский мир» как культурно-цивилизационный концепт // Научные труды Республиканского института высшей школы. — Минск: РИВШ, 2016. — № 15. — С. 19—26. — ISSN 2077-4885.

Алейникова С. М. «Русский мир», «каноническая территория» и «Святая Русь» // Религия и общество — 10: сборник научных статей / под общ. ред. В. В. Старостенко, О. В. Дьяченко. — Могилёв: МогГУ им. А. А. Кулешова, 2016. — С. 11—13.

Бочкова Л. В. Русский мир: концепция, смысл, пространство // Вестник Российского государственного аграрного заочного университета. — М.: Изд-во РГАЗУ, 2010. — № 11 (16). — С. 17—20.