Постколоніальний шлях з “Русского міра” в Український світ: мереживо ідентичностей на мапі світоглядних обріїв

 Оксана Горкуша, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

Після проголошення незалежності України* настав період для формування громадянської свідомості. Мешканці УРСР виявили бажання унезалежнитись від “Совєцкого Союза”. Та вийти з Єгипетського полону не те саме, що стати вільним. Зрештою, вийти не значить знати куди і як прийти. Тож мешканці незалежної України потребували не лише усвідомлюваного обрію, але й означених напрямків та покрокових стратегій просування до них. Простіше кажучи, перед новітніми громадянами України постала потреба з’ясувати: 1) хто вони?; 2)чого прагнуть?; 3) як цього досягти? Крім цих трьох (ідентифікаційного, стратегічного та методологічного) питань, важливо було з’ясувати й буттєвий контекст (онтологічний). Безумовно, усі ці параметри взаємозалежні та взаємоозначувані. Настав період національно-державного самовизначення та зростання громадянської свідомості мешканців України, що мало б забезпечуватись належними світоглядними умовами – адекватними ідеологічними пропозиціями з опертям на історично виважені історіографічні дискурси. Адже змінилась геополітична дійсність, і на світовій мапі, виповнюючи історично-культурну справедливість, замість поневоленої колонії Російської імперії – залитої кров’ю та вимоторошеної організованим голодомором-геноцидом, репресіями, знищенням історії, культури, духовності, еліти, території з упослідженими поселенцями-хохлами-малоросами, – безсуб’єктної УРСР з’явилась незалежна Україна. 

*1 грудня 1991 року на Всеукраїнському Референдумі мешканці колишньої УРСР переважною більшістю підтвердили “Акт проголошення незалежності України”. Ухвалений Верховною Радою 24 серпня 1991 року.  Із 84,18% (31891742 особи) населення України, що взяли участь у референдумі, 90,32 % (28804071 особа) висловились «так». З цього моменту історична доля українського народу стала зокрема і наслідком його вільного вибору. З тих 84,18% населення, що взяли на себе відповідальність вибирати майбутнє країни, лише 7,58% «не підтвердили» власною волею   “Акт проголошення незалежності України». 

Безумовна більшість мешканців задекларували власне рішення бути відповідальними громадянами незалежної, унітарної України. Як невблаганні й уроки історії, які нам ще доведеться проаналізувати, осмислити й засвоїти: більшість з тих, хто задекларував своє «не підтримання» унітарної, самостійної України мешкали в Криму (42% тих, хто «не підтримав»), Луганській (13%), Донецькій (12%), Одеській (11 %) та Харківській (10%) областях. Так само у цих регіонах була найменша кількість тих, хто «підтримав» Акт проголошення незалежності України: Крим (54%), Луганська (83%), Донецька (83%), Одеська (85%), Харківська (86%) області. Накладаємо на мапу сучасних подій, і простежуємо очевидний взаємозв’язок із загарбанням Криму та окремих територій Луганської та Донецької областей Російською федерацією та підконтрольними їй бойовиками.

Така кардинальна зміна обставин дійсності, що, як ми нагадаємо, сталось значною мірою завдяки розвалу тоталітарного СРСР, поставила перед населенням потребу переосмислити свою ідентичність, стати громадянами України не лише за записом у паспорті (формальний ідентифікатор), але і за системою світоглядних координат, відповідною специфічно українському ціннісно-смисловому Універсуму, у яких знаходить себе особа в історіографічному плині та тут і зараз події життя. Водночас постала потреба диференційованої чітко усвідомленої та артикульованої ідентифікації і самостійної держави Україна на глобально-політично-історичній мапі, і кожного її громадянина - самовизначитись з опертям на головні ідентифікативні параметри системи українського світу, що розгортається у власне українському ціннісно-смисловому універсумі. Так само це стало завданням кожного колективного, групового, інституційного суб’єкта – визначитись в межах Українського світу. 

Зростання громадянської свідомості та самовизначення мешканців України як сучасних, духовних, свідомих, ціннісноопертих, що перебувають в дійсному світі та живуть у вільній сучасній Україні – залежало від різних  чинників. Однак надважливу роль у особистісному світоглядному зростанні в напрямку опанування духовної сфери (де знаходиться сакральна ресурсна база і цінності метафізично-екзистенційного виміру та аксіологічно-аксіоматичного порядку) відіграють релігійні суб’єкти (інституційні та персоналізовані). 

Не вдаватимемось тут до аналізу того, дійсність визначає свідомість, чи свідомість - дійсність, але нагадаємо, що дійсність та свідомість – тісно взаємопов’язані, бо те, що ми знаємо про дійсність, формулюється у нашій свідомості та визначає нашу реакцію на зовнішні фактори. Тому зрозуміло, що “незалежна Україна” як когнітивний ідентифікатор з чітко артикульованим змістом мала стати формотворчим онтологічним фундаментом світогляду українських громадян. І будь-які ідентичності громадян України безумовно мали узгоджуватись з цією онтологічною заданістю та вписуватись в кордони відповідної геополітичної локації, збалансовуватись в парадигмі “Українського світу”, формулюватись українською мовою в аксіологічно-критеріальних межах українського ціннісно-смислового універсуму з його аксіологічним, метафізичним, історіографічним, методологічним, регламентативним вимірами (сакральностями, духовно-культурними цінностями, героїкою, календарем, традицією, емоційно-темпераментною динамікою, менталітетом, символами та варіацією їхніх значень). Дійсність зрештою стає такою, якою її сприймає чинна суб’єктивна свідомість, що ідентифікує себе в цю дійсність включеною, залученою, причетною. 

Тож зрозуміло, що сам акт проголошення незалежності України, звичайно будучи волевиявленням мешканців колишньої УРСР, став започаткуванням нової дійсності – самостійної України – повноцінного суб’єкта сучасної геополітики. Та втілитись ця дійсність могла лише свідомістю вільних українських громадян, які відповідним чином себе ідентифікують. Натомість свідомість вільних українських громадян стала завданням тим інституціям, які опікуються освітою та просвітою, усіма ланками соціалізації та контекстуальної інтерпретації дійсності (ЗМІ, інформаційні засоби, комунікативні майданчики). До тих інституцій, які мали б забезпечити духовний вимір ідентичності громадян України, належать і релігійні, конфесійні, церковні організації. 

Релігійна та національна ідентичності тісно взаємопов’язані.  Однією з найважливіших суспільних функцій релігії (на мою думку – найважливішою) є світоглядна. Бо людина віруюча визначаючи/ідентифікуючи себе в диспозиції з Богом-Творцем, водночас має узгоджено визначатись/ідентифікуватись і вписаною в  земний/створений світ, визнавати себе належною до певної групи людей та співпричетною до життя такої. Саме виконуючи світоглядну функцію релігія через віровчення, церковну проповідь, конфесійну соціалізацію, культово-обрядову і благочинну діяльність та внутрішньоцерковну комунікацію забезпечує світогляд особистостей та суспільства стійкою шкалою цінностей духовного рівня, що утверджують сакральний статус життя, Богом створеного, та людину у статусі гідної Бога особистості, яка відповідально перед спільнотою та творцем діє у світі. Усе це – вектори та підстави ідентифікації віруючої особи. 

І в незалежній Україні релігійні організації отримала можливість забезпечувати свідомість громадян тими цінностями, які б сприяли самовизначенню людини в земному житті з урахуванням духовних обріїв та сакральних глибин. Зрозуміло, що різні релігійні організації мали різні ресурси та різні мотиви, й відмінно поставились до тих завдань, які перед ними постали майже 30 років тому. Водночас ідентифікуватись у складній дійсності незалежної України довелось і їм самим. Знайти себе в надзаплутаних лабіринтах глобальної церковно-релігійної політики та строкатій українській поліконфесійній мережі. Визначитись і на рівні державно-церковних і на рівні громадянсько-релігійних відносин. А це різні рівні самовизначення/ідентифікації, бо перший стосується інституційно сформованої дійсності, а другий – перспектив поступу спільноти. На першому рівні мова йде про взаємодію інституцій (держави та церкви), на другому – про вплив релігії на свідомість громадян. Тому на першому рівні важливою є інституційна ідентичність, бо саме інституція тут постає суб’єктом свідомості. Натомість на другому – релігія є продуцентом свідомісних ідентифікаторів – сакральних, духовних цінностей, а церква - громадою співвірців, що актуалізують ці цінності в дійсності. Тож саме ось на цьому другому рівні можливе до здійснення головне функціональне призначення релігії – сформувати відповідальне (щонайперше перед Богом) сумління віруючого з розвиненою та вкоріненою в сакральні цінності й духовні обрії системою суб’єктних ідентичностей. 

Безумовно, релігійна, конфесійна та церковна ідентичності мають свої модуси в контексті культурно-цивілізаційного просування людських спільнот. Щодо Українського історичного процесу, із здобуттям незалежності України у 1991 році релігія отримала шанс повернення у вихолощений войовничим атеїзмом духовно-світоглядний простір постколоніальної суспільної свідомості. З тих пір різні конфесії (традиційні, автохтонні, експортовані, нові, новітні, відроджені, реконструйовані, спроектовані тощо) отримали можливість опікуватись духовним здоров’ям українських громадян. Та як успішно їм це вдалось? 

Кількість віруючих в Україні відтоді стрімко зросла і стабілізувалась на високому рівні. Однак чи справді використали різні церкви свою можливість виховувати духовновкорінених свідомих віруючих? Що не лише констатують свою належність тій чи іншій церковній інституції, але й сповідують цілком конкретне ціннісномотивуюче віровчення? Чи стало українське суспільство більш моральним, духовним, сумлінним завдяки невпинній місіонерській діяльності церков на світоглядно-свідомісній ниві? Маємо сумнів, що всі церкви усвідомили, ніби їхнє завдання є не стільки збільшити кількісні показники прихожан, які відвідують храми та жертвують на церкву фінанси, скільки відкрити душу українців Богові та повернути ціннісну мотивацію і сенсову вкоріненість свідомості сучасних українських громадян, надихнути їх на відповідальну побудову гідного майбутнього заповіданої їм Богом земної Батьківщини - України. 

У випадку з певними церквами маємо невтішні висновки, що для них саме церковний (інституційний) інтерес, врухомлений меркантильними сподіваннями егоцентричних персон (здобуття та накопичення все більших ресурсів – влада та гроші), був пріоритетним. Тож замість того, аби служити Богові та українському народу, вони часто служили конкретним земним (політичним чи приватним) хазяям – скажімо – Московсько-імперському центру, чи церковному лідеру, який, керований често-славо-грошолюбим егоцентризмом маленької слабкої людини, підміняв собою самого Бога.  Так в обох випадках у світобаченні вірян релігійні цінності заступались меркантильними інтересами чи владними амбіціями певних осіб, релігійні ідеали підмінялись ницими й мерзенними ідолами, релігійні символи використовувались для пропаганди буденних слабкостей, пристрастей та інстинктів, релігійні вислови застосовувались для досягнення цілком земних цілей. Наприклад, анексія та окупація  частини України, наступне захоплення душ та просторів (інформаційного, політичного, публічного, економічного тощо) незалежної України сусідньою російською федерацією здійснювалась і під галсами захисту “православной русской цивілізации” з центром в Москві, обороною “канонічєской тєріторіі єдіноканонічєской праовславной церкві на Украінє” – Московського патріархату - Російської Православної Церкви.

Тож розібратись у складній системі релігійних, конфесійних, церковних ідентичностей сучасних мешканців України неможливо без: 1) аналізу різних рівнів громадянського, релігійного, конфесійного самовизначення (передбачається розвинена самосвідомість, яка визначає своє місце, роль та напрямок дії згідно із цілком сформованими та достатньо обгрунтованими, раціонально осмисленими та буттєвозасвоєними переконаннями) чи ідентифікації (передбачається, що суб’єкт визнає себе належним певній групі, а отже і діє як носій сформованих нею переконань, репрезентант її аксіологічних характеристик та функціональних призначень); 2) розуміння того, які світоглядні моделі і дискурси присутні (актуальні, артикульовані) у нашому публічному просторі; 3) з’ясування, звідки вони походять і куди спрямовують життєву енергію особистості та як можуть узгоджуватись в одній суб’єктивній свідомості. 

Загалом релігійна свідомість віруючих українців, будучи засобом сприйняття дійсності та актуалізації власної присутності її носія й знаряддям моделювання і формування майбутнього через впровадження засвоєних і дієвих у ній світоглядних моделей та алгоритмів ефективного функціонування, водночас є локусом визначення і оприсутнення суб’єкта (автономного, індивідуального, колективно-інституційного, групового чи узагальненого специфічним кутом світорозуміння) в мережі координат різних ідентичностей. Суб’єктна свідомість (індивідуальна чи групова, особистісна чи інституційна), залежно від власної диференційованості, структурованості, розвиненості, об’ємності, змістовної наповненості визначається в мережі різноманітних, але ущільнених у певні потоки споріднених за якістю, ідентичностей, формує свій образ з того набору характеристик, які сприймає з цієї мережі як собі притаманні. Якщо це віруюча суб’єктна свідомість, то стрижневою має бути ідентичність трансцендентно-іманентного порядку – образ Бога-Творця (чи уявлення про божественне) є взірцевим для ідентичнісних характеристик суб’єкта. Оскільки ж суб’єктна свідомість сприймає себе об’ємною, то визначається відразу у декілької актуальних вісях (однорідних за якістю плинах ідентичностей). Щонайперше - темпоральній (як істота, що фундується дискурсом пам’яті і може від такої відштовхуватись у просуванні в майбутнє: від засвоєного минулого до спланованого/омріяного/бажаного майбутнього), подійно-дійснісній (як включена та дієва, співпричетна жива істота) та соціальній (як представник групи). Тож виділяємо принаймні три вісі ідентичностей сучасних віруючих мешканців України: 

1) “Цивілізаційна” (дискурс пам’яті) вісь ідентифікаційної “системи координат” релігійної свідомості - в основі якої лежить певна історіографічна парадигма, оперта на конкретну систему світоглядних цінностей, інтерпретативних алгоритмів та ефективних моделей сприйняття, розуміння та реакції, зосереджена в напрямку їхньої актуалізації в дійсності й утвердженні в майбутньому. Такою системою світоглядних цінностей, поведінкових алгоритмів та інтерпретативних моделей проектується певний ідеальний образ належного стану суспільства, до якого послідовно рухається спільнота. Власне історія цієї спільноти й прочитується і тлумачиться дискурсивним розгортанням в контекстуальних формулюваннях у різних культурно-історичних обставинах саме цієї умовно-цілісної системи цінностей та ідеалів. Так цивілізаційна ідентичність вгрунтована в конкретній історіографічній парадигмі. Остання є дискурсом впорядкування колективної пам’яті згідно з попередньо обгрунтованим набором критеріїв для оцінки, на вісі якої й знаходить себе певний суб’єкт свідомості. Індивідуальна чи спільнотна свідомість тут визначається включеною в заданий історіографічний дискурс.

2) “Дійснісна” (емпірична подійність) – формується безпосередньо з буттєвого досвіду та контекстуального включення, у якому перебуває та діє суб’єкт свідомості; Її ще можна назвати “емпірично засвідченою життєвим досвідом”, неспростовною завдяки безпосередній включеності суб’єкта світосприйняття та самознаходження. Індивіди та спільноти, будучи зануреними у дійсність, змушені визначатись тут і зараз та реагувати на таку. Саме таким чином індивідуальна чи спільнотна свідомість набуває, реагуючи на дійсність, контекстуального оприсутнення. Можна сказати, що ця ідентичність має контекстуальне походження та, на відміну від попередньої (“цивілізаційної”), головною характеристикою якої є дискурсивність і процесуальність, а отже і своєрідна стратегічність, “дійснісна” вирізняється ситуативно вловленою очевидністю, контекстуальною доречністю, дискретністю, емпіричністю, загостреним відчуттям присутності, включеності суб’єкта, безпосередністю буттєвого досвіду, який інтерпретується моментально найбільш придатним та доступним способом (алгоритм прочитання факту, набір контекстуально поширених стереотипів, уявлень –  якомога швидше видобувається із свідомісної “оперативки” – набору актуальних, адекватних чи легкодоступних, когнітивних або ж емоційних, знарядь, а отже – суттєвих чи випадкових хоч широкоуживаних, найбільш засвоєних).

3) “Церковна” (спільнотна/інституційна) - формулюється належністю до конкретної групи чи інституції, яка власне і виступає умовним суб’єктом з певним інтересом, точкою зору на дійсність, алгоритмом світосприйняття, моделлю ефективної поведінки, в системі яких визначаються індивідуальні носії свідомості. “Церковна” (інституційний) чи “конфесійна” (віроповчальний аспект) ідентичність, враховуючи специфіку спільноти (її продуцента, носія, транслятора і виразника), мала б спиратись на віроповчальну систему та трансцендентно-іманентну диспозицію із включенням точки зору Божого суб’єкта/метафізичної священної істини. Індивідуальна свідомість тут вмонтовується у світоглядну локацію, задану спільнотою. 

У попередніх наших дослідженнях ми досить багато уваги приділяли особливостям кожної з вісей ідентичностей [Горкуша, 2018], у координатах яких самовизначаються сучасні віруючі українці. 

Тут коротко зазначимо: 

1. 1) Історія України та українців була складною, неоднорідною в суспільному, етнічному, історичному, політичному, культурному плині, тому й на вісі “цивілізаційної” ідентичності серед мешканців сучасної України можемо відшукати різні історіографічно сформульовані локуси свідомісного визначення наших співмешканців. Вони часто оперті на відмінні моделі ідеальних спільнот з притаманними їм належними способами суспільної організації й пріоритетними образами бажаного майбутнього/минулого (золотий вік), якого прагнуть суб’єкти свідомості, та відповідними пріоритетними характеристиками образу належної людини. За провідною історіографічною парадигмою, сформованою на певному ціннісному базисі (сакральні речі, ідеї, властивості, відповідна героїка тощо), відцентрованою певною ідеальною/належною/бажаною моделлю суспільного устрою та відповідним образом людини із притаманними властивостями, адекватними методами освоєння, алгоритмами адаптації, перетворення дійсності, можемо віднайти різні “цивілізаційні” локації, до яких тяжітимуть у своїй ідентичності мешканці сучасної України. 

Історично склалось так, що впродовж тривалого часу Україна перебувала в колоніальній залежності від Російської імперії/федерації, а 70 років минулого століття – була частиною тоталітарного утворення Радянський Союз. Наслідком того, що декілька поколінь українців соціалізувались у послідовно взаємопов’язаних історіографічних парадигмах, продукованих ідеологами або російської імперії, або радянського союзу, певна кількість мешканців України досі самовизначаються згідно з імперсько-московським дискурсом. “Цивілізаційну” вісь ідентичності вони сприймають крізь призму постколоніального комплексу меншовартості, намагаючись компенсувати свою особисту “незначимість” (гвинтика чи елемента) возз’єднанням свідомістю з “Великою” імперською (аксіологічно, історично та методологічно оперту на ідеологему “Русскій мір” з центром у Москві) системою, до якої ніби-то належать. Залежно від цих історіографічних парадигм можемо серед мешканців України віднайти цивілізаційно належних: 

а) “Русскому міру”. Для цієї належності провідною є міфологема “Русь Велікая” як сакральновкорінений цивілізаційний проект. Варто зазначити, що прихильників такої ідентичності щораз меншає через неактуальність та неадекватність історико-героїчного епосу (викривається відверте фальшування історичного процесу “Русскоміровським” міфом, який базується на вкраденій з Української історії Русі;  неспроможність видавати за взірцеві в сучасній Україні образи російського царя Миколи ІІ, Петра І, чи, скажімо імператриці Катерини – ключові фігури “героїчного епосу” “русскоміровської” міфопоетики; робляться спроби лоялізувати “героїчний епос” фігурами мистців та діячів “вєлікой русской культури” - Пушкіна, Толстого, Достоєвского тощо); 

б) “Радянському союзу”. Тут засновковим є постулат “Родіна – совєтскій союз”. Романтизований спогад юності для народжених в СРСР стає міфом про “комуністичний едем”, що передається через покоління для тих, хто ніколи не бачив радянської дійсності, але всотав уявлення про неї як “золотий вік”/“взірець справедливвого суспільного устрою” з розповідей бабусів/дідусів, або ж сприйняв іншими каналами трансляції історіографічних парадигм та пропагандистських міфів. (Теж спирається на відверте фальшування історіографічної міфопарадигми шляхом анексії Княжо-Руської доби з Української історії  та перебріхування на користь “російсько-цивілізацторській” шовіністичній версії наступних етапів; одіозні ключові фігури “героїчного епосу” срср-івської міфопоетики – Лєнін, Сталін, Жуков, Свєрдлов, Постишев, Куйбишев, Дзєржинскій та ін. -  є кривавими злочинцями і не сприйматимуться тими, хто знає українську історію; інтенсифікуються спроби лоялізувати “героїчний епос” “нашей общєй родіни- совєцкого союза” митцями радянської доби – актори радянських фільмів, співаки тощо, та естрадно-популярними персонажами пострадянського простору – включно з Кіркоровим, Пугачовой, квном, 95 кварталом та найновішою російськомовною попсою).

Дієвим чинником формування такої ідентичності серед мешканців України сьогодні є вплив лівацьких ідеологій і постколоніальний пострадянський єдиний інформаційний простір та інтенсивно ретрансльовані провідними (російськими та підросійсько-олігархічними) ЗМІ образи, стереотипи, переконання, міфи, наративи, в яких репродукується із комерційною метою “совкова” ментальність.

Щодо доречного образу людини, притаманного цій “цивілізаційній належності”, - це так званий (вище нами вже згадуваний) “гомуссовєтікус” – “людина радянська” - індивідуальний носій загальної “суспільної свідомості”, що почувається маленьким гвинтиком, сенс життя якого або полягає у виконанні фукнціонального призначення щодо великої суспільно-державної системи, або ж редукується до задоволення елементарних біологічних потреб (щонайперше – виживання) та грубих інстинктивних потягів. Головними характеристиками образу людини-носія такої ідентичності є своєрідний колективізм (особа – невід’ємна частина цілого, індивід як носій загальних рис групи) та, відповідно, колективна безвідповідальність. У інформаційному вимірі - це споживачі совкового російськовисловленого контенту легкозасвоюваного споживацько-розважального змісту, яким переважно насичені найбільші ЗМІ. Тезаурус, образи, стереотипи, ярлики – засоби сприйняття інформації та артикуляції змісту цієї ідентичності - мають пострадянське (колоніально-підімперське) походження, є легкозасвоюваними та звичними для ментальних вихідців із СРСР, і розраховані на широкий загал споживачів. 

Усе це безумовно впливає і на релігійну, конфесійну ідентичність та церковну належність носіїв такого “цивілізаційно-історіографічного” дискурсу, адже останнім встановлено не лише методологічний підхід у світосприйнятті, але й метафізично-екзистенційну та онтологічно-аксіологічну матрицю світорозуміння. 

Власне обом вищеназваним ідентичностям притаманне тлумачення індивіда елементом системи (імперської чи радянської), прикріпленим холопом, гвинтиком чи підпорядкованою частиною. Україна на векторах цих ідентичностей є окраїною імперії/федерації, підлеглою бунтівною територією. Українська нація –  недолугий та несамочинний “менший брат” “вєлікого русского” народа. Наша історія у специфічно проінтепретований спосіб стає невід’ємною частиною імперської історії. Зона комфорту носія свідомості з такою ідентичністю - в належності до “великої системи”. Колективний індивід, колективна відповідальність, колективна доля – ось ключові характеристики індивідуальної свідомості для цих двох історіографічних парадигм. “Привабливим світоглядним бонусом” цих ідентичностей є можливість індивіду психологічно лишатись “маленькою людиною” (емоційно вразливим, безвідповідальним, недієздатним та несамостійним інфантом, що потребує опіки старшого), а, отже, - й зняти з себе персональну відповідальність за наслідки нав’язаних системою, колективно продиктованих й індивідуально відтворених рішень, за стан речей, якість життя, суспільні негаразди, історичні втрати тощо. Це - можливість відсидітись осторонь у гарячу фазу трансформації дійсності (абстрагуватись у зону комфорту мрії-ілюзії про “райський” період, “спогад” про “золотий вік”, образ “світлого комунізму”), вмити руки від особистих громадянських обов’язків й списати на інших (на кого вкажуть) провину за неуспіх, невдачу, провал. Обидва вище наведені варіанти є очевидно патерналістськими за своєю суттю й передбачають максимальну емоційно-психологічну залежність суб’єкта індивідуальної свідомості від державної системи (імперської, радянської) та її офіційної ідеології, носієм та репрезентантом якої він має бути. Тут власне суб’єктність з її волевиявленням, самочинністю й відповідальністю належить системі, а не окремому індивіду, якщо, звичайно, такий не є авторитарним вождем. 

В) Наступним етапом розвитку цієї псевдоцивілізаційної історіографеми в парапарадигмальному просторі інформаційної сучасності (панування постправди) можна вважати “вульгарно-утилітарну віртуальну постсовдепію”. Саме постколоніальна спадщина на свідомісно-світоглядному рівні стала благодатним грунтом для засіювання вульгарно-меркантильним прагмативізмом як сучасною глобальною тенденцією. В умовах інформаційної доби, підживлено примітивним популізмом, це розрослось у варіант свідомості легковажного меркантильного інфанта, усі прагнення якого не піднімаються понад ситуативно-постійним пошуком зони комфорту і бажанням втекти з екстремально-вимогливої дійсності в примітивно-ілюзійний симулякр приємного, веселого, розважального і легкого. Або ж навпаки – компенсувати власну невпевненість, нездалість і небажання, сором за власну ницість та страх перед дійсністю ненавистю та зневагою до дієвих відповідальних Особистостей. І зняти, таким чином, з себе будь-яку відповідальність та обов’язки, зокрема і громадянські, відмовитись від навчання (диплом можна придбати як і будь-що інше) та дисципліни (розваги приємніше), потреби постійного фахового чи інтелектуального вдосконалення, розвитку, доцільної діяльності. 

Заради втіхи отриманням моментального задоволення простим споживацтвом та емоційного потішання примітивних органістичних інстинктів, меркантильні інфанти відмовляються від дорослішання та засвоєння будь-якої, крім ферментованої рекламістами та шоубізнесом до звичних легкозасвоюваних стереотипів і шаблонів, інформації. Навіть особистісний життєвий досвід вони сприймають крізь призму телесеріалу, до якого звикли, соцмережі, до якої свідомісно під’єднані. Ба, більше, їхні спогади так само переписані телеоповідями чи скореговані адміністраторами мереж. Тож не можна сказати напевно, як точно назвати той цивілізаційний локус, до якого вони можуть належати. Адже є ймовірність, що такий завтра буде перевизначений у прямому ефірі, переказаний по-іншому улюбленим персонажем, переписаний оновленою сторінкою опису події на якомусь інтернетресурсі. Комерційному, офіційному чи державному – не має значення, бо єдиним критерієм корисності та механізмом засвоюваності інформації для них є особиста емпатія до персонажу та емоційне вдоволення від побаченого.  І на кожен такий, показаний їм потрібним персонажем в потрібній обгортці, варіант ці легковажні інфанти погодяться, бо їхня свідомість повністю контролюється теле/інфо-дискурсом того каналу, якому вони вірять. Ось чому, на нашу думку, цей “цивілізаційний локус доречно назвати “вульгарно-утилітарною віртуальною постсовдепією епохи постправди”. 

Саме тут свідомісно перебувають та світоглядно ферментуються ті, хто втік від подійної гостроти епіцентру дійсності сучасної України в пошуках ілюзійного раю. Сюди потрапляє колишній “гомус совєтікус”, трансформований сучасними обставинами (в “гомуса тєлєвізікуса”) та ті, хто соціалізовувався контрольовано певними інфомаркетологічними потоками. Тут індивідуальна свідомість – частка декларованої інфо-відеоконтентом “правильною” колективної свідомості. Тут диспозиція-“сцена” змальовується пропагандистами певного телеканалу, “точка зору” - конструюється адміністраторами інтернетмайданчику, а “життєвий досвід” - програється у віртуальній реальності під впливом пропонованих та поширених в певному інформаційному локусі стереотипів, ярликів, моделей, алгоритмів. У цьому псевдоцивілізаційному локусі, уможливленому настанням інформаційної доби, історіографічний дискурс перетворюється на сценарний план шоупрограми чи ефективний наратив багатосерійної телеоповіді, героїчний епос заміняється переліком популярних персонажів з їм відведеними ролями та приписаними характеристиками. Базовою для цього варіанту є інфантильна емоційно-психологічна настанова, але вже у ракурсі підліткового бунту проти «традиційних авторитетів», компенсовувана сліпою довірою популярним персонажам, що демонструють «успіх» та водночас є «своїми» (локаційно-груповий інфоконформізм). Замість патерналізму маємо наївну легковажність, та поверхневу всеспоживальність яскравих ярликів без вкорінення в цивілізаційно-історіографічні дискурси та опертя на певні світоглядні цінності. 

г) Через формулювання і популяризацію протягом років незалежності власне української історіографії в системі освіти та завдяки просвіті поступово відживлювався на вісі “цивілізаційної ідентичності” локус “Українського світу”. Для цієї ідентичності є притаманним український історіографічний дискурс, відцентрований Києвом як ключовою історично-культурною локацією української державності, ментальності, духовності, з власною героїкою, специфічним набором світоглядних цінностей, морально-етичних та методологічних настанов, нормотворчих наративів, образом належного майбутнього та людини – його продуцента, із специфічним вписуванням в глобальну історичну й сучасну мапу та відповідним способом реагування на сучасні складні буттєві обставини. Тут історіографія співпадала з історією Руси- незалежної України з усіма періодами і славного державництва, і боротьби проти поневолювачів-загарбників (сусідніх імперій). Героїчний епос, що ретроспективно ввібрав й історичні (Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Іван Мазепа тощо), і церковні (Іларіон Київський, Петро Могила та інші) постаті, також містив цілу плеяду мислителів-співців – Сковорода, Шевченко, Франко, Леся Українка і далі. Він розгорнувся в сучасну сакральну жертву видатних синів та дочок України: Небесна Сотня, Воїни-захисники України. І на етапі потужного становлення Української незалежної держави як самочинного політичного суб’єкта на глобальній мапі сучасності, якого поважають та з яким мають рахуватись, став справді небезпечним російській міфоісторіографічній парадигмі, адже історіографія Українського світу спростовувала претензії російської пропаганди на цивілізаторську світову роль, демонструючи фальшованість їхньої версії міфу про “Вєлікую Русь”. Саме тому так заповзято Російська федерація відкрила проти української ідентичності інформаційну, світоглядну, пропагандистську війну. Саме тому військові дії на загарбання українських територій супроводжуються повзучою окупацією українського інформаційного поля. А отримання Томосу про автокефалію Православною Церквою України – фактичне звільнення з анексії духовно-православного простору України, викликало шал агресії та повноцінні інфобойові дії не лише в Україні, але і на церковно-політичному глобальному рівні.

д) Водночас євроінтеграційні процеси активізували ідентичність за належністю до “європейської цивілізації”. Відповідно тут теж будуть базовими певний набір цінностей (витоково – християнських), методологій (раціональних), образів належного й бажаного, суспільного устрою (ліберально-демократичного) та місця в такому людини (вільного громадянина, автономного індивіда). Від попередніх “цивілізаційних” локусів ідентичності цей відрізнятиметься мабуть тим, що тут не стільки “традиційні сакральні цінності”, “історіографічні дискурси” чи “ефективні наративи” визначатимуть форму світогляду та змістовну наповненість свідомості, скільки – логічні процедури, раціональні правила та норми братимуться за основу, а критерієм достовірності тієї чи іншої інтерпретації виступатиме не згідність з певною історіографічною парадигмою чи актуалізованим популярним персонажем наративом, а ефективність, технологічність, раціональність й прагматичність пропонованої моделі. Ця локація дещо позбавлена ретроспективної глибини та щільніше вписана у глобальний сучасний вимір.

Тож у свідомості сучасних мешканців України на вісі “цивілізаційної” ідентичності з більшою чи меншою мірою вираженості можна виділити щонайперше саме ці історіографічно/наративно сформульовані локації. 

2) На площині “дійснісної” ідентичності віяло ймовірних локусів буттєвого самовизначення мешканців України розгортатиметься від чітко сформульованих в епіцентрі дійсності антагоністичних за онтологічними претензіями ідентифікаторів “громадянин незалежної України”/ “гражданін русского міра”, – до розмитих умовною інформаційно-забезпеченою “зоною комфорту” нечітких позначників в діапазоні усереднено-індиферентної маси. У цьому “комфортному полі” свідомісного буденного мешкання індивідів, віддалених від епіцентру дійсності (де безпосередньо вирішується питання визначення сьогодні майбутнього нашого світу), віяло можливих варіацій їхніх конкретних ідентичностей просувається шляхом деконструкції якихось усталених ідентифікаційних параметрів: “громадянин світу взагалі”/ “какая разніца под какім памятніком, ліш би нє било войни”/ “нам всєм нравіцца адна музика” / “хочемо споживати якісні товари незалежно від того, хто їх виробляє” / “маємо комфортно жити і дружити, а мова не має значення”, -  аж до новітнього соліпсизму доби постправди у варіанті:  “вільний автономний носій власної точки зору”, для якого жодний визнаний фіксатор ідентичності не є потрібним. На площині “дійснісної ідентичності” знаходимо і крайню форму сучасного варіанту гедоністичного соліпсизму у вигляді довільно дрейфуючих в інформаційному океані повністю автономізованих власною зоною комфорту Індивідів-монад. Зрештою дійснісна ідентичність є ситуативно та контекстуально формульованою. Тож за умови відсутності вкоріненості свідомості в якийсь глибокий історіографічний дискурс, метафізичну модель, релігійну парадигму, вона стає формою мімікрії особи на тому чи іншому тлі. Водночас для дійснісної ідентичності є важливими прості чіткі ідентифікатори - характеристики/означники для самопозначення, специфіковані, скажімо, суспільною роллю: “матір”, “дружина”, “батько”, “спортсмен”, “екозахисник” тощо; чи функціональним призначенням, професійною чи статевою належністю. 

Тож можна сказати, що “дійснісна” ідентичність - це ситуативно-контекстуальна позначеність, через яку індивід себе знаходить у конкретній життєвій ситуації. Однак за світоглядного вкорінення особистості в певній історіографічно/цивілізаційній парадигмі чи конфесійній трансцендентно-іманентній диспозиції “дійснісна” ідентичність стає субстанційною – як висловлене в цьому контексті значення сенсу життя суб’єкта свідомості. Тоді суб’єкт свідомості не зараховує себе до якогось позначника чи групи, не знаходить себе змальованим іншими, а контекстуально визначається залежно від того, носієм та виразником якого дискурсу він є - ким він є в історії цивілізації та стосовно трансцендентного, Божественного, сакрального чи цілого. 

3) На вісі церковно/конфесійної ідентичності важливими параметрами для самовизначення особистості є образ, ідеали, цілі, сенси та значення, продуковані та задані релігійною спільнотою чи інституцією, оперті на віровчення та верифіковані традицією. Тут варто нагадати, що для того, аби конфесійна чи церковна ідентичність стали актуальними, конфесії та церкви мають актуалізовувати свою присутність у певному культурно-історичному контексті. Простіше кажучи – церква чи конфесійна група мають перейматись своєю присутністю та актуальністю в суспільній дійсності. Тож конфесійна ідентичність буде тим більше запитаною, чим більше конфесійно спродукований дискурс сприятиме виживанню громадян в конкретних обставинах та впливатиме на їхнє самовизначення. Так само і церковна належність буде тим більшою, чим більше церковна політика, позиція, діяльність задовольнятиме уявлення, потреби і запити належних до певної церкви вірян.

Отже, щодо ідентичності мешканців України у вимірі релігії, -  переважна більшість українців декларують свою релігійність. Щонайперше – визначають себе православними. Це пов’язано з тим, що православні церкви займали активну світоглядно-просвітницьку позицію, безпосередньо впливали на суспільство, демонстрували свою присутність тощо. Звичайно, головним фактором, який переважно спричинив ідентичність мешканців України за певною конфесійною чи церковною ознакою, є історичний перебіг. Водночас актуальність церковної належності пов’язана із адекватністю церковної проповіді в конкретних буттєвих обставинах. Як ми вже неодноразово писали, релігійні інституції, які не продемонстрували й не підтвердили того, що у взаємодії з ними можна вплинути на зміну ситуації в позитивний бік, втрачатимуть довіру громадян України. Вони видаватимуться неефективними (несправжніми, недієвими, що мають пріоритетним прихований окремий інтерес, який суперечить інтересу громади в цій ситуації, й тому не діють на спільну користь тощо) суб’єктами й втрачатимуть кількість тих, хто вважає себе до них належними. 

Звичайно, слід враховувати що “українська дійсність” як і “громадяни України” – неоднорідні й ідентифікаційно розшаровані. Не вся Україна перебуває в “епіцентрі дійсності”. Величезна кількість мешканців оберігає свій периферійний закуток “зони комфорту”, де не потрібно бути відповідальним діяльним суб’єктом ні за власну позицію, ні за власні вчинки, де достатньо мати “імідж” (позитивний образ в публічній сфері, що досягається шляхом інформаційних маніпуляцій) й “ефектний/позитивний/привабливий вигляд”. Це світ симулякрів та фальші, де дійсність не справжня, але спокусливі умови для заохочення і залучення до легковажного райського перебування. Тут пріоритетним виявляється не критерій адекватності дійсності, а відповідності ефектній/привабливій/звичній/ інтерпретативній системі, зручній для маніпулятивного керування свідомістю мас. У той час, коли в “епіцентрі дійсності” (Майдан, фронт, активна громадянська діяльність) рятується життя та вирішується доля майбутнього України, на периферії бояться будь-якого збурення й зміни ситуації, прагнуть “миру будь-якою ціною” та ретроспективної стабілізації. Тут мова не йде про справжніх суб’єктів, їх так і не оцінюють (за критерієм справжності та дійсності), тому що ті, хто “тут” оцінюють, теж не є “справжніми суб’єктами”, а лише “популярними звабливими персонажами” - “виглядом”, “образом”, представленим через певний імідж, що пасує настрою більшості, вписаним у звичну картинку “свого й простого”, висловлений в “допустимій” риториці для цієї віртуальної реальності та представленій у ній ситуації.  

Нагадаємо, що раніше зниження віри та збільшення сумнівів і зневіри до релігійних організацій (а отже динаміку “церковної” ідентичності) ми пов’язували з тим, 1) наскільки віддаленими від “епіцентру дійсності” (де загострюється потреба в правдивому побратимі, що в екзистенційно-метафізичному зрізі в найкритичніших очікуваннях уособлюється таким суб’єктом як Бог) знаходяться опитувані; 2) наскільки “несправжніми” чи “неефективними” виявились ті суб’єкти та інституції, на які покладалась надія, що вони зможуть вплинути на зміну буттєвої ситуації в позитивний бік; 3) наскільки невдалими виявились для виходу з кризової ситуації ті засоби та моделі поведінки, що були запропоновані оцінюваними інституціями чи суб’єктами.

Якщо ж церковна інституція належить до іншого цивілізаційно-історіографічного виміру, ніж держава, в якій вона здійснює свою церковну діяльність, то чи варто їй дивуватись, що громадяни цієї держави змінюють свою церковну ідентичність? Особливо якщо дійснісна громадянська ідентичність вступає у відвертий дисонанс з церковною? Не таємниця, що бійці на передовій, які захищають Україну від російських загарбників та підросійських найманців, не бажають бачити в капеланах представників УПЦ МП, особливо через небезпеку риторики необхідності “примирення з братом”, який націлює на тебе зброю тільки тому, що ти захищаєш власну Батьківщину. Такий дисонанс ідентичностей загрожує психічним розладом особистості.