Рускій мір - це війна

 Ірина Берлянд, філософиня, культурологиня, громадська діячка

1. Рускій=совецький (?)

Коли під час другої світової війни мій тато, сержант Радянської армії, разом зі своїми товаришами одержвали американську допомогу, вони іноді знаходили в пайках зворушливі листівки рукою, російською, друкованими літерами, які писали американці, висловлюваючи солідарність с Радянським Союзом: «дорогой русский солдат». Тато, український єврей, не дивувався – вони все були радянські, тобто «рускіє».

Російська ідентичність збігалася з совецькой, це була така ж само ідентичність.

Рускій означало совецький.

Це було так не лише для американців, алей для європейців.

9 травня 1945 року прем'єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль відправив Сталіну «Послание Красной армии и русскому народу от британской нации»: «Я шлю Вам сердечные приветствия по случаю блестящей победы, которую Вы одержали, изгнав захватчиков с Вашей земли и разгромив нацистскую тиранию. Я твердо верю, что от дружбы и взаимопонимания между британским и русским народами зависит будущее человечества».

Це не залежало від оцінки та від ставлення до СРСР. У фултонівській промові той же Черчилль постійно говорить про «Russia» і «russians». У щоденнику німецької журналістки «Жінка в Берліні», що розповідає про жахи, які довелося пережити цивільному населенню Берліна, перш за все жінкам, під окупацією Радянської армії, німецька журналістска 27 квітня записує свою розмову з сусідкою: «вони тут» – хто? росіяни (Die Russen)? – так». (Згодом згадуються радянські солдаті і офіцері украінці, татари, узбеки, поляки і навіть німці - але вони все одно все «росіяни, Die Russenі»).

Це було так для всього західного світу за Радянського Союза.

Але так це було і для самих радянських людей. Для радянських рускіх це було просто «природне» відчуття, для радянських нерускіх це було предметом рефлексії.

Башкирський поет Мустай Карім написав вірш «Я россиянин» (навожу в російському перекладі М.Дудіна):

Не русский я, но россиянин. Ныне / Я говорю, свободен и силен. / Я рос, как дуб зеленый на вершине, / Водою рек российских напоен. / Своею жизнью я гордиться вправе – / Нам с русскими одна судьба дана. / Четыре века в подвигах и славе / Сплелись корнями наши племена. / Давно Москва, мой голос дружбы слыша / Откликнулась, исполненная сил. / И русский брат— что есть на свете выше! — / С моей судьбой свою соединил <....> Не русский я, но россиянин. Чести / Нет выше. Я страны Советской сын. / Нам вместе жить и подниматься вместе / К сиянию сверкающих вершин <....> / Не русский я, но россиянин. Зваться / Так навсегда, душа моя, гордись! / Десятку жизней может поравняться / Моей судьбы единственная жизнь.

У радянських рускіх була в основному одна ідентичність: радянська, вона ж російська. У радянських нерускіх — дві.

Антисовецькі рускіє були насамперед просто антисовецькіі. Антисовецькі нерускіє були антисовецькі — і, крім того, литовці, українці, башкири, грузини, татари, євреї тощо.

(Був, був антисовецький власне російський «русский» рух: він виник в 70-і роки і відрізнялося крайними «скрепністю», антилібералізмом, антизахідництвом і имперством)

2. Нова-стара ідентичність: російська мова

Після розпаду Радянського союзу «російсько-совецька» ідентичність опинилася під питанням. І — для декого відразу, для декого згодом — стало актуальним відновити втрачену спільність: спільність людей і народів, пов'язаних століттями спільної історії і російською мовою. Я не говоритиму про тих, для кого розпад Радянського союзу став катастрофою і хто хотів би його відродити, про ідеологів «русского мира», про апологетів «збирання земель», про тих, хто волає про росіян як розділений народ, хто вітав анексію Криму тощо.

Я хочу поговорити про російських лібералів, про людей, які засудили анексію Криму, які в російсько-українській війні на боці України, які налаштовані про-западнически і антикомуністично, які категорично проти реставрації СРСР, які вважають себе анти-імперцями — але які виявляються імперцями мимоволі (?).

Ці люди ненавидять путінський режим і його імперські домагання в тому числі (і чи не насамперед) за те, що через нього зруйнована дружба народів, оця спільність народів, яка зберігалася попри  державних кордонів; що колишні брати стали ворогами, що порвані багатовікові зв'язки. Вони мріють про прекрасну Росію майбутнього, в якій не буде Путіна, а буде демократія — і тоді, звісно, все порвані зв'язки відновляться, всі народи колишнього СРСР знову стануть братами.

Ці російські ліберали противники путінського режиму, вони не хочуть ідентифікувати себе з ним, вони не хочуть нести відповідальність за його злочини — але вони відчувають свою належність до спільності, яка називається «Росія», «росіяни». «Росія це не Путин!» їхне гасло. А що ж це? Прекрасна Росія майбутнього? Але вона далеко, а зараз? Невже зараз нема тієї прекрасної Росії, яка не тотожна з путінським режимом?

Є! Уже зараз є — і завжди буде — російська мова і велика російська культура.

З дитинства радянська людина вчила напам'ять не тільки «Союз нерушимий республик свободных / сплотила навеки единая Русь», а й «Во дни сомнений, во дни тягостных раздумий о судьбах моей родины, — ты один мне поддержка и опора, о великий, могучий, правдивый и свободный русский язык! Не будь тебя — как не впасть в отчаяние при виде всего, что совершается дома? Но нельзя верить, чтобы такой язык не был дан великому народу!». Не тільки «русский народ заслужил в этой войне общее признание, как руководящей силы Советского Союза среди всех народов нашей страны», а й «Слух обо мне пройдет по всей Руси великой, / И назовет меня всяк сущий в ней язык, / И гордый внук славян, и финн, и ныне дикой /Тунгуз, и друг степей калмык». (З фіном якось не вийшло, вони готові з цим змиритися; але онуки слов'ян та інші калмики — невже можна допустити, щоб вони залишилися без Пушкіна? Щоб він не був для них «наше всьо»?)

Оце і є вітчизна ліберальних російських людей: російська мова і російська культура. Отже, все носії російської мови і культури є їхніми співвітчизниками.

І ось один з них пише: «Это кажется мне очевидным, но вот приходится объяснять: Россия отнюдь не равна прогнившему путинскому государству, Россия — это, в первую очередь, общность людей, говорящих и читающих на русском языке. Языке Державина и Пушкина…. » — далі йдуть багато імен, кожен російський ліберал поставить свої.

Російські ліберали, засуджуючи анексії і гібридні війни, що їх розв'язує «путінський режим, але ж ніяк не Росія», не помічають, що їхня теза буквально збігається з тезою, який служить мотивом і виправданням для анексій і воєн: Россия там, где говорят по-русски.

«Русский мир может и должен объединить всех, кому дорого русское слово и русская культура, где бы они ни жили, в России или за ее пределами» – сказав Путин 2006 року. «Мы всегда будем защищать этнических русских на Украине и ту часть украинского народа, которая чувствует свою неразрывную не только этническую, но и культурную, языковую связь с Россией, чувствует себя частью широкого русского мира» – сказав Путин 2014 року. «Мы считаем Израиль русскоязычным государством» – сказав Путин (жартома) 2019 року, и не всім ізраїльтянам цей жарт сподобався.

Російські ліберальні інтелігенти, які ідентифікують себе насамперед і головним чином як носіїв культури — і тільки після цього як громадян, як зоон політикон, які як заклинання повторюють, що культура поза політикою, мова поза політикою, поезія і проза поза політикою, театр поза політикою eтсетера — не помічають, як стають носіями ідеї того ж самого имперства, але в більш тонкий виконанні: для інтелігентних культурних людей.

3. Рускій мір це війна

Але на землях колишнього Радянського союзу народилися і народжуються нові політичні нації, выдновлюються і будуються нові держави; багато носіїв російської мови вважають себе латвійцями, українцями, білорусами — незалежно від мови. Рускій мір хоче, щоб вони були його частиною. Вони не хочуть нею бути і не будуть, якими б мовами вони не говорили. Тут не надто багато простору для компроміса.

Отже, рускій мір це війна. І російські ліберали опиняються на чужій їм війні і змушені мімовалі брати в ній участь.