«Русскій мір» у візіях його прихильників та опонентів (кілька ремарок до теми)

 Віталій Шевченко, доктор філософських наук, професор, старший науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

Якщо в будь-якому науковому дискурсі над інше важать всебічність осмислення та глибина проникнення в сутність винесеного на розгляд питання, то, вочевидь, і заявлена тема нашої конференції мала б задовольняти цій обов’язковій потребі. Хоча з огляду на значущість винесеної на розгляд теми, що вже стала не тільки больовою точкою сучасного російсько-українського наративу, але й перебрала на себе важковід’ємну ролю доленосної, утриматися від надміру емоцій буде вкрай важко.Тому, перш, ніж вдаватися до будь-яких оцінкових суджень, належало б подбати про з’ясування феномену «руського мира» та виходити з того, що пов’язана з ним проблематика в найрізноманітнішому спектрі її прочитання, позначена величезною палітрою уявлень, чималим числом інтерпретативних практик, а головне, - політико-ідеологічною злободенністю.

А це, крім іншого, означає, що візьмись за виконання задекларованого бажання – кожний дослідник мало не враз ризикує впасти у немилість однієї з опонуючих сторін. Скаже хто, услід за А. Окарою,:

- «руський мір» є  «инструментом борьбы с «воинствующим украинством и «безбожным белорусизмом» - знай, йому категорично заперечать «не без политического обаяния» или же с трудно скрываемой претенциозностью: Отродясь. Ничуть не бывало! Русский мир – это оставленный нам на благораспоряжение завет предков крепить общерусское единство, исторически сложившуюся общность людей…

Прозвучить: «Проект «руський мир» - сучасний різновид імперської ідеологічної традиції Росії»^[i], з ним знову ж таки не погодяться, зауважуючи, що, мовляв, йдеться про ідентичність російського народу, про те, чим він, кажучи словами пана Дугіна, «чреват», тобто вагітний.

Заведе хто розмову про вигадані «скрепы, на которых, как известно, зиждится сие благолепие і на оповідача чигає реальна небезпека потрапити в немилість, бо самим напрямом подібного думання він, на переконання речників «руського міра», поставить під сумнів благочестиві старання цілого сонму ревнителів «єдиного і нєдєлімого Отєчества» і при тому покличуться на слова зарахованого до лику святих Лаврентія Чернігівського «Россия, Украина, Белорусь это и есть святая Русь»^[ii].

Ну а те, що «руський мір» улюблене дитя РПЦ – знає кожний бажаючий і дбають про його повсюдне поширення у цій благочестивій релігійній організації з неабиякою ревністю. Принаймні, до російсько-української війни у 2014 році, початок якій поклала анексія Криму та  розв’язання бойових дій на сході України, тут, на українських теренах невтомно подвизалися ті, хто удостоїться високих церковних нагород з рук самого предстоятеля РПЦ. Інтерпретаційна відмінність у цьому контексті хоча й важлива сама по собі, однак суті справи не міняє: якщо світські сфери всякчас наголошують на мовно-культурній спорідненості російського, білоруського та українського народів, а заодно і на «спільній історичній пам’яті» про ту спілку доль, то за визначенням патріарха Кирила (Гундяєва), «В основе Русского мира лежит православная вера (курсив наш!), которую мы обрели в общей Киевской купели крещения»^[iii].

При цьому «благоустроители и попечители канонов», зовсім не переймаються, що учні старших класів не однієї з провінційних українських шкіл і то не раз, хоча і в різний спосіб, дозволяють собі мало не глузувати з базових пунктів новітньої російської доктрини. А гірше за все вважають за необхідне допитуватися, як це етнонім «руський» прильпе (читай, прилип!) до неруських, а український (в прадавні часи – руський) народ ввійшов з народом московським в таку близькість (читай, «соитие»!), що став одним, єдиним і неподільним цілим…

Щоправда, позицію РПЦ не можна уявляти безсторонньою. Якщо ж на священне надбання, «зовомое» «руським миром», все-таки хто наважується зазіхнути або ж піддати сумніву його історичну чи ж бо духовну підставовість, тому мати справу з авторитетною духовною наставницею, яка вельми болісно реагує на подібні зазіхання і якщо вже хто свідомо спротивиться її науці, то реакція не забариться. Не виправиться, не покається – Анафема да будет! Приклад з патріархом Філаретом показовий і не потребує коментарів.

Зрозуміло, що виклик «русского мира» вже встиг стати не тільки пропагандистським жупелом РПЦ та їх однодумців у середовищі Української Православної Церкви, що перебуває в юрисдикційній єдності з Московським патріархатом, але й предметом всебічного осмислення учених різної фахової належності, конфесійних переконань та орієнтаційних стратегій. Палітра тих напрацювань, що нараховують сотні, коли не тисячі публікацій, справді важкоосяжна і в форматі тезового викладу аж ніяк не надається до викладу. Тому, вказуючи на строкатість того доробку, тільки зауважимо, що в своїй переважній більшості вони зводяться до підкреслення того, що, кажучи словами кандидата соціологічних наук, начальник відділу технологій кадрової роботи, НДІ теорії та практики державного управління Академії управління при Президентові Республіки Білорусь С. М. Алейнікова, що він їх виклав в анотації до статті «Руський мир: проблеми інтерпретації та управління»: «Руський мир» – це російська зовнішньополітична стратегія, декларативною метою якої є «збирання земель», тобто об’єднання на підставі загальних культурно-цивілізаційних цінностей Росії, України, Білорусі, а також інших пострадянських країн в єдине геополітичне утворення. До числа основних питань, що викликають дискусії в науковій літературі, офіційній політичній і конфесійній риториці, відносяться:

а) критерії ідентифікації та зарахування до «Руського миру»;

б) його імперський (транснаціональний, надтериторіальний) характер;

в) реальні та потенційні територіальні межі.

При цьому цитований дослідник зовсім не приховує, що цей культурно-цивілізаційний зміст «Руського миру» в поєднанні з очікуваною політичною формою його втілення гостро ставить проблему актуальності й доцільності цієї стратегії для країн колишнього СРСР, у тому числі України та Білорусі, а також адекватності її основних положень соціокультурним і політичним реаліям пострадянського суспільства^[iv].

Власне, виходячи з цієї констатуючої частини, учасники сьогоднішньої конференції, як видається, і мали потрудитися над проясненням тих смислів та зовнішньополітичних небезпек, які чигають на Україну, що стала ареною не завжди видимої, але без перебільшення запеклої та підступної боротьби за своє державне існування.

І насамкінець, маючи уявлення про ситуацію з церковної середини, дозволимо собі озвучити питання коректності сприйняття науково виважених та вивірених тверджень, які апріорі сприймаються в церковному середовищі зі значними застереженнями або й взагалі не сприймаються. У цьому зв’язку дослідники мали б зважати й на народ Божий – богоревнивих християн,зважати на людей особливого способу думання, а отже й поведінки та дій. про предмет особливої церковної опіки, яку б сторону орієнтаційних прямувань вони не представляли.

---

[i] : Україна та проект «Русского мира». Аналітична доповідь. – К., 2014. – С.15.

[ii] Цит. за: Україна та проект «Русского мира». Аналітична доповідь. – К., 2014. – С.13 – 14.

[iii] Выступление Святейшего Патриарха Кирилла на торжественном открытии ІІІ Ассамблеи Русского мира. – 2009. – 3 ноября.[электронный ресурс] // http://www.patriarchia.ru/ db/text/928446.html.

[iv]Вісник НАДУ • 4'(78). – 2015