Проблема повернення втрачених духовних основ в контексті художньої реальності Галереї «Шматько і сини»

 Римма Товкайло

Як знайти ключ до наглухо зачиненої, замурованої і вже майже мертвої душі тих, кому «бєз разніци» в якій країні вони живуть, хто відчуває зневагу, а то й люту ненависть до України? – Це тільки одне з питань, які актуалізувала війна, -- важких, болючих, які є поштовхом до переусвідомлення дійсності. Заглиблюватися в них варто не в політичній, а в морально-етичній площині, для чого й існують такі речі як Культура, Краса, Мистецтво, Духовність, Віра.

15 вересня цього року пішов з життя Микола Шматько, Король мармуру, творець Галереї мармурових скульптур «Шматько і сини». Та згадувати його спонукає мене не смерть, а дивовижна історія життя скульптора, його своєрідне світосприйняття, що відбиває складні проблеми, які відображаються напрочуд болісно на долях поколінь українців і які чудесним чином віддзеркалені в його творчості.

Він родом із Красногорівки Донецької області. Від початку 1990-х жив у селищі Красний Луч, де власноруч облаштував свою першу підземну галерею, потім жив у Луганську. Восени 2012-го року з наміром оселитися в Закарпатті він прибув до Мукачева, та через рік опинився у Переяславі Київської області, де розмістив Галерею у приміщенні складу загальноосвітньої школи №7; там мешкав з родиною вісім років. В Україні Шматько відомий як автор скульптур із політичним підтекстом. У той час унікальна авторська Галерея залишається поза увагою держави й суспільства і не здобула належного визнання попри високі оцінки зарубіжних експертів таланту майстра.

Понад сотня скульптур і картин, створених переважно на Донеччині, фіксує погляд автора на світ і втрачені національні особливості мислення жителів того краю, з якого походить скульптор, -- він відшукав ці особливості в таємних лабіринтах своєї психіки. Якби роботу над створенням Галереї вдалось завершити, ми стверджували б напевне, що Шматько здійснив колосальний культурно-психологічний проект.

Галерея ніколи не була розгорнута на повну потужність. До того ж, відколи виявилось (на початку війни), що скульптор – прихильник «русского міра», він багато втратив в очах людей, а його творчість почала сприйматися як ворожа, що поставило Галерею поза українським моральним законом.  

Галерея – цілісний простір. Не колекція коштовних речей, а єдина структура, суцільний текст, який прочитується -- оживає, одухотворений почуттями й думками тих, хто споглядає картини і скульптури. Без цієї взаємодії Галерея мертва, позбавлена смислу, її як факту культури не існує. Галерея цінна як джерело смислу, який вона привносить в культурний простір. Коли той смисл осягається -- твориться любителями мистецтва, народом, тоді вона -- феноменальне мистецьке явище і національне надбання, а її автор – український скульптор.

Нова хвиля інтересу до Галереї, зумовлена раптовою смертю скульптора, вкотре підняла питання хто винен -- «влада», держава чи Україна в його стражданнях. Це пустопорожня балаканина, вдаючись до якої обиватель зайвий раз показує свою безпорадність і бездіяльність.

Трагедія Миколи Шматька зумовлена не ганебною позицією по відношенню до нього «влади» чи окремих службовців, які показали себе негідниками, хоч це не знімає з них відповідальності за скоєне. Його трагедія – від неспроможності застосувати свій творчий потенціал для блага України.

«Русскій мір» завжди намагається підмінити собою Український Світ і діє як механізм, імплантований в свідомість людей, які були українцями, однак, щоб вижити, відступили від своєї істинної природи. Але «русскій мір» діє також як прояв набагато більш архаїчних, генетично обумовлених механізмів. Нині мільйони громадян України мають проблеми з українською ментальністю, -- це, як правило, потомки переселених на Донбас жителів російських губерній. Особливо інтенсивно переселення відбувалось після винищення Голодомором сіл на півдні та сході України в 1933-34 рр., що призвело до зміни етнічного складу населення; це зафіксовано даними Всесоюзного перепису населення 1939 року. 

Вони живуть в Україні, але ментально -- особливостями свого світовідчування, способом мислення, картиною світу великою мірою відрізняються від етнічних українців. За умов стабільності їхні ментальні риси приховані, тоді як в екстремальній ситуації приховане проривається назовні через ослаблені моральні засади, що ми бачили у вигляді антитези Майдану – антимайдану з його агресією проти українців, всепоглинаючими інстинктами насилля й жорстокості та закликами до відокремлення від України. Все це бере початок не так із зовнішньої пропаганди, як, насамперед, з підсвідомого, яке такими обхідними шляхами примушує людину усвідомити себе, та за відсутності цінностей ще більше ламає і морально спустошує.  

 Від самого початку Галерея створювалась на загальнолюдських засадах і була покликана сприяти відновленню правдивого погляду на світ людей з деформованою психікою, які століттями перебувають під тотальним контролем маніпуляторів суспільною свідомістю. Автор Галереї відчув на собі весь жах відчуження і самовідторгнення й «озвучив» голоси тих, хто так і не віднайшов свій дім в Україні. Значення Галереї «Шматько і сини» важко переоцінити: вона ставить питання про трагедію людей (і спільнот), в яких немає власної ідентичності і культури, і повернення їх на Батьківщину – у стан внутрішньої гармонії, що приходить як усвідомлення набутих інтуїтивно знань як своїх втрачених духовних основ.

Докладно про Галерею в останній період життя М. Шматька, який він окреслив як «Українська блокада», я розповідаю в книжці «Галерея в блокаді». Книжка не надрукована, фрагменти з неї (початок) додаю окремим документом.