Елементи імперського концепту “Святая Русь” в релігійному мистецтві ХІХ ст. (на прикладі Почаївської лаври)

 Мар'яна Левицька, кандидат мистецтвознавства, доцент, Інститут народознавства НАН України (презентація за посиланням)

Інтерес до артикуляції та переосмислення загрози  “русского мира” особливо актуалізувався  внаслідок  поточних історичних подій в Україні та реалій російського військового втручання у 2014 р.Те, що релігія (православ’я) і Церква залишаються важливими інструментами в руках російських ідеологів і пропагандистів засвідчено в їхніх публічних виступах та публікаціях. Наприклад, у свідомості пересічного росіянина-православного формувалося переконання, що Почаївська Лавра, територіально розташована  на західних землях сучасної України, є «хранителькою західних кордонів «великої Росії, святої Русі».[i]  Це можна назвати сучасним «маркуванням священного простору”, який легітимізує експансивну політику Росії в очах її громадян і світу, саме політику «русского мира». Для осмислення цього “священного простору” важливим є поняття “Святая Русь”, конструйоване впродовж російської імперської історії, а висвітлення зв'язків між релігією, політикою  та мистецтвом розкриває один із механізмів поширення і впливу цієї доктрини, піднятої до сакралізованого рівня. В цій розвідці на прикладі оздоблення Успенського собору Почаєва, після примусового переведення монастиря від чину ОО. Василіян до Російської православної церкви, пропонується розглянути наскільки  опорядження храму протягом ХІХ ст. було підпорядковане імперським ідеологемам. 

Теоретичною основою, на яку опирається задекларована теза, щодо впровадження концепту «Святая Русь» засобами релігійного мистецтва та його впливу на поширення ідей «русского мира» стали праці Д.Чижевського (1959),  А.Безансона (2012), Е.Томпсон (2006), Е. Кіннана (2003), М.Путни (2015), В.Лянґа (2003)6а також дотичні публікації, С.Плохія, В.Лепахина та ін.[ii] У історичному вимірі – “Святая Русь” є спадкоємицею і хранителькою “єдино-вірної” православної традиції. У просторовому вимірі – межі Святої Русі не були усталеними: вони і там, де панує московське православ’я, але прагнуть розширюватись туди, де є інші православні святині, в цьому завдання і держави, і Церкви.[iii] Але, насправді, за концептом збереження «істинної» віри крилося поширення політичного впливу держави, яку імперські ідеологи уявляли як “Свято-русскую империю”, яка переходитиме етнічні межі і охопить весь православний світ (одним із перших цю ідею, як політичну  сформулював ще у ХУІ ст. Андрей Курбский, потім її підхопив М.Карамзін).[iv] До таких географічних і церковних центрів тяжіння “Святої Русі” належав і Почаїв.

Перші думки про переведення Почаївського монастиря у православ’я з’явилися у імператора Александра І після візиту до Острога в 1823 р., а формальним претекстом стало звинувачення у підтримці василіянами польського повстання 1830-1831 рр.[v] Після вивчення ситуації із  майном монастиря та мистецькими цінностями в Успенському соборі, на вимогу комісії Синоду  було підготовлено звіт (ігумена Амвросія від 15 лютого1832 р.) про декор інтер’єру храму, щоб окреслити масштаб необхідних змін, які стосувалися елімінації унійної української образотворчої  програми.[vi]

Основні зміни у внутрішньому оздобленні храму розпочалися після надання монастирю статусу Лаври в 1833 р. Три Лаври, які вже існували в імперії, символізували три великі історичні періоди: «Великого Княжения» (Києво-Печерська, 11 ст.), «Царства» (Троїце-Сергієва 14 ст.) та «Империи» (Александровсько-Невська,18 ст.). До них додалася Почаївська, очевидно, як продовження історичної традиції. Згодом, до переліку святих, зображених на стінах Успенського собору Почаєва, додалися знакові для Російської церкви та імперії постаті святих: Андрія Боголюбського, Александра Невського, Сергія Радонєжського, Дмитрія (Туптала) Ростовського, Інокентія Іркутського та інших.

В 1883 р. на 50-ту річницю надання статусу Лаври було встановлено День Волинських святих, серед яких: цар Микола І, волинський архиєпископ Амвросій, Санкт-Петербурзький єпископ Антонія та інші  особи, які найактивніше реалізували переведення Почаєва до православ'я імперського зразка.[vii]

Характерні приклади ідеологічно-мистецьких змін:

1) Нове “горнее место” у святилищі, в якому кількаярусна іконна конструкція була доповнена зображеннями новоявлених угодників: святителя Митрофана Воронезького та Тихона Задонського. Ці,  цілком нові для української Церкви, постаті російських святих були послідовними прихильниками і реалізаторами православно-політичної програми “Святої Русі».

2) Настінна композиція «Охрещення Русі» в головній наві, апеляцію до цієї історичної події С.Плохій називав “символічним трансфером впливу від Києва до Московії».[viii] Адже Володимирова християнізація Києва сприймалася як відправний пункт для становлення православної “Святої Русі” із наступним центром у Москві. 

3)   Розпис «Явління Богородиці із блаженним Йовом Почаївським в часі облоги 1675 р.»спершу засвідчував сакральний статус історичної події. Але питання порятунку від облоги було переведене російськими історіографами з акту Божого заступництва до акту магічної реалізації “політичного призначення” у новому контексті актуальної російсько-турецької війни.[ix]

4) Тенденція до сакралізації царської влади проявилася в Успенському соборі Почаєва у дуже іконографічно-вивірений спосіб: “...везде, где только открывалась возможность” були намальовані образи святих угодників, імена яких носила царська родина (імператора Александра ІІ, імператриці Марії Федорівни та ін.), патронів і поширювачів ідей “Святої Русі” (святі патрони митрополитів і архимандритів  Почаївських). [x]

5)В середині ХІХ ст. у верхніх бокових приділах  Успенського собору було влаштовано дві додаткових церкви: в ім’я Св.Александра Невського (лівий приділ, освячений в 1861 р.) та святителя і чудотворця Миколая (правий приділ, освячений в 1844 р.), які були встановлені на згадку про відвідини монастиря імператорами Миколою І (1823 р.) та Александром ІІ ( 1859 р. ).

6) В 1855 р. на престолі встановили нову дарохранительницю – у вигляді моделі Ісаакієвського собору в Петербурзі, як нагадування духовенству і вірним про політичний центр імперії.

7) Після пожежі 1864 р. (внаслідок чогозник бароковий василіянський вівтар ічастина живописув наві) за особистого патронату імператора Александра ІІбуло встановлено новий т.зв. “царський іконостас”, намальований у традиціях російського академічного живопису.

8) У 1880 р. в соборі поставлено розкішний срібний престол,  як пам’ятку про «...исполнившееся 25-летие царствования императора Александра ІІ”.[xi]

9)Іншим символічним дарунком імператорської родини Почаєву (за царювання  Александра ІІІ) стала коштовна лампада до чудотворної ікони Богородиці Почаївської, із промовистою інскрипцією: “Пусть свет  этой лампады будет символом священной связи императора с его поддаными  и пусть Почаевский монастырь остается оплотом православия на этих древнерусских землях».[xii] Таку ж лампаду у псевдо-візантійському стилі імператор Александр ІІІ встановив біля могили свого патрона Св. Александра Невського  у Александровсько-Невській лаврі в Санкт-Петербурзі.[xiii]

Наведені нами приклади дають можливість стверджувати, що в основі впроваджуваних, ніби-то мистецьких, змін лежала офіційна ідеологема “Святої Русі”, а для формування нової імперської лояльності релігія була лише дієвим інструментом. В умовах підпорядкування нових територій навіть суто мистецький вираз української релігійної традиції і все, що було пов’язане із українським релігійним мистецтвом, сприймалося як загрозливе і підлягало елімінації. На прикладі Почаєва добре видно, як у конкретних релігійно-мистецьких формах реалізувався імперський концепт,як зміни в опорядженні храму мали формувати нову лояльність у підданих, і яким “тісним” був патронат царської родини над українською святинею у ХІХ ст.Наведені приклади також допомагають віднайти «коріння» багатьох тенденцій і проблем, пов'язаних із доктриною «русского мира» в Україні, в т.ч. у сучасних міжконфесійних стосунках.

---

[i] - Зокрема, це пояснював німецький історик К.Шльогель в одному зі своїх виступів. –Див: http://life.pravda.com.ua/society/2015/0420/(перегляд 13 березня 2016 р.). Також: Перевезенцев С.В. Чудотворные иконы Пресвятой Богородицы. Доступно з URL: http://bibliofond.ru/view (перегляд 20 квітня 2015)

[ii] -Tschizewskij, D. (1959). Das heilige Russland: 10-17. Jahrhundert. Russische Geistesgeschichte I. 10. – 17. Jahrhundert. Hamburg, 1959; Ален Безансон, Святая Русь. К.:Кліо, 2017;Ева М.Томпсон. Трубадури імперії. Російська література й колоніалізм. К.: Основи, 2000Едвард Л.Кінан. Російські історичні міфи. – К., 2003 .

Доступно з URL: <http://litopys.org.ua/keenan/keen03.htm>, ( перегляд 5 лютого 2016); Martin C.Putna, Obrazy z kulturních dĕjin ruské religiozity, Praha: Vyšehrad, 2015; Walter K. Lang, ‘Das heilige Russland: Geschichte, Folklore, Religion in der russischen Malerei des 19. Jahrhunderts, Reimer, 2003; Serhiy Plokhy, ‘The Missing Skeleton: Understanding the Identities of Kuivan Rus’, In: Laarse R., et al.eds. Religion, State, Society and Identity in Transition Ukraine (WPL 2015), pp.19-32.

[iii] -Лепахин В. Иконичный образ святости: пространственные, временные, религиозные и историософские категории «Святой Руси» - доступно з URL: <www.pravoslavie.ru/jurnal/330.htm>(перегляд 16 березня 2016)

[iv] - Tschizewskij, D. (1959). Das heilige Russland: 10-17. Jahrhundert. Russische Geistesgeschichte I. 10. – 17. Jahrhundert. Hamburg, 1959, p.36-39;  В 1804 р. М.Карамзін був офіційно призначеним царем Олександром І російським історіографом. –Дж.:Славянская энциклопедия: XVII век. В 2-х т. – Т. 1: А-М. / Авт-сост. В. В. Богуславский. — М.: Олма-Пресс, 2004. —  С. 301.

[v] - Такий претекст використовувала російська влада ще за часів Катерини, проводячи політику агресивного навернення україніців-уніатів у православ’я. –Wolff, L. (2002-2003). The Uniate Church and the Partitions of Poland: Religious Survival in an Age of Enlightened Absolutism
Author(s): 
Source: Harvard Ukrainian Studies, Vol. 26, No. 1/4, Ukrainian Church History (2002-2003), pp. 153-244.

[vi] -Хойнацкий А. Почаевская Успенская Лавра. Историческое описание. Труд профессора Нежинского Историко-филологического Института А.Ф.Хойнацкого, исправленный и дополненный Г.Я.Крыжановским. Почаев, 1897, с.141.

[vii] - Тарнавский   А.  По поводу 50-летнего юбилея Почаевской  Лавры //Киевская Старина 1883, №12 с. 682;

[viii] - Serhiy Plokhy, ‘The Missing Skeleton: Understanding the Identities of Kuivan Rus’, In: Laarse R., et al.eds. Religion, State, Society and Identity in Transition Ukraine (WPL 2015), p.21.

[ix] -Хойнацкий А. Почаевская Успенская Лавра.., с.  363.

[x] - Там само, с.364.

[xi] - Там само, с.355.

[xii]-  Там само, с.356.

[xiii] -Там само, с.357.